Розділ 16.

У кімнаті чаші панувала тиша.Не звичайна. Мертва.
Така, від якої починає дзвеніти у вухах.
Темрява тут була густою, майже живою. Стародавні чорні стіни здіймались високо вгору, гублячись у мороці. Єдиним джерелом світла залишалась срібна чаша на кам’яному постаменті.
Грааль.
Він світився м’яким холодним сяйвом, ніби дихав.
Хел повільно ходив навколо постамента, і на його губах грала переможна усмішка.
Усе йшло саме так, як він планував. Він був упевнений в цьому.Ліліт мала бути мертва. Пройшло 2 дні, протиотрути немає.Нік зайнятий жалобою за коханою. Ніхто не завадить йому забрати чашу.
Нарешті.
Він зупинився перед чашею Грааля 
Його пальці трохи тремтіли від хвилювання.
— Стільки століть… — тихо прошепотів він. — І тепер ти моя.
Хел поклав руку на чашу.
І закричав.Біль прийшов миттєво.Не як вогонь.
Гірше.Наче розпечене залізо вливали просто в його вени. Шкіра на руці почорніла за секунду, вкриваючись тріщинами, крізь які пробивалось біле світло. Йому здалось, ніби кістки плавляться всередині тіла.
Він впав на коліна, але не зміг відірвати руку.
Чаша тримала його.
Біль розростався далі.
Плече.Груди.
Шия.Наче щось живе повільно випалювало його зсередини, добираючись до серця. Повітря застрягло в легенях. Очі налились кров’ю.Хел закричав ще голосніше. І тільки тоді його відкинуло від постамента.
Він ударився спиною об камінь і впав на підлогу, хапаючи ротом повітря. Обпалена шкіра тріскалась просто на очах.
У темряві почувся сміх.
Тихий.

Перед чашею повільно з’явилась постать сторожа.
Його очі світились сріблом.
— Я ж попереджав тебе, — спокійно сказав він. — Чашу може взяти лише Ліліт.

Хел важко підняв голову.
У його погляді палав біль упереміш із люттю.
— Ліліт мертва! — закричав він, впевнений в своїй правоті. — Я її убив!
Сторож усміхнувся.
Спокійно. Майже співчутливо.
А потім зробив крок вперед.
— Саме сьогодні день її народження. Королева повстала з попелу.

Хел застиг.
-Не можливо...

Табір більше не нагадував дім. Кам’яні будинки перетворились на купи пилу й чорного каміння. Повітря було густим від диму, попелу й запаху гару.
Бар’єру більше не існувало.
Та тепер уже й не було чого захищати.

Люди мовчки розгрібали руїни руками. Хтось кликав рідних. Хтось просто сидів серед уламків, дивлячись у порожнечу. Діти плакали тихо, ніби навіть вони вже втомилися кричати.

Посеред площі на колінах сиділа Елла. Нерухомо.
Її руки були в крові батька. Вона навіть не помітила цього. Очі досі блищали від сліз, але плакати сил більше не залишилось.Перед нею лежав меч Меріона.
Єдине, що від нього залишилось цілим.

Елла дивилась на нього так, ніби не розуміла, як світ міг продовжувати існувати після того, що сталося.
Батько помер.Роксани більше немає.
А тепер ще й Ліліт…
Вона заплющила очі, намагаючись не чути крики навколо.

Поруч стояла Ада. Її обличчя було блідим, а на скроні застигла кров від рани, але вона ніби не відчувала болю.

Навпроти неї стояла мати Роксани.Жінка виглядала так, ніби постаріла на десять років за одну ніч.

— Це не могла бути вона… — тихо повторювала вона. — Роксана не могла стати… цим…

Ада мовчала.
Бо не знала, що сказати.

Вона теж пам’ятала Роксану іншою. Усміхненою. Живою. Тією, що віддасть життя за інших. Та це вже не була їх сестра. Це був сам д'явол, та в іншому образі.

Неподалік Еббі сиділа біля дітей Роксани.
Мері міцно стискала її руку, а маленька Кеті ховалась у неї на плечі, здригаючись від кожного гучного звуку.
— Мама повернеться? — тихо спитала Мері.
Еббі завмерла. Її серце боляче стиснулось.
Вона подивилась на дівчинку, і на секунду в її голові промайнула страшна картина: золоті очі Ліліт серед вогню.

— Звичайно, сонечко. Ваша мама не покине своїх дівчаток.
Еббі обійняла обох дітей.
Нік повільно відкрив очі.
Голова розколювалась від болю. Кілька секунд він просто дивився в темряву, чорні стіни кам'яного підземелля тиснули, він намагався зрозуміти, де знаходиться. А потім різко сіпнувся.Його руки були прикуті.Корінням.
Чорні товсті корені проростали прямо з кам’яної підлоги, обвиваючи його руки, груди й ноги. Вони пульсували, ніби живі.
Навпроти почувся тихий сміх.Нік підняв голову.
Ліліт сиділа на його троні.
Недбало закинувши ногу на ногу. Колись це місце належало йому. Темний кам’яний трон стояв посеред величезної зали, вкритої старими символами.
А тепер на ньому сиділа вона. Її золоті очі світились у темряві.
— Знаєш, — задумливо сказала Ліліт, проводячи пальцями по підлокітнику. — А він дуже зручний.

Нік мовчки дивився на неї.
Вона виглядала спокійною.
Не нападала. Не катувала його. Не намагалась убити, хоча могла зробити це за секунди.

— Чого ти чекаєш? — хрипко запитав Нік.
Ліліт нахилила голову набік.
— А повинна щось робити?
— Хіба тобі не хочеться мене вбити і забрати мої ..... Свої сили...
Її усмішка стала ледь помітною.
— Можливо.
Нік примружився.
Щось було не так.
Він відчував це майже фізично. Наче за всією цією темрявою, силою й жорстокістю ще залишилось щось інше.Щось знайоме.
Його погляд повільно ковзнув до чорного коріння, що тримало його.
Нік повільно вдихнув.
— Відпусти мене.
Ліліт завмерла.
У її очах на мить промайнуло здивування. Через секунду вона підняла руку, потім опустила. Наче вона боролась сама із собою.
Коріння навколо Ніка затремтіло.А потім повільно відповзло назад у камінь.
Нік піднявся дуже повільно, не відводячи від неї погляду.
І тоді він зрозумів.Прив’язка.
Та сама.Заклинання, яке він наклав на Роксану досі діяло. Він був упевнений, що після перетворення все зникло. Але ні.
Прив’язка досі працювала.
Ліліт виконала накази.
Не тому що хотіла.
Тому що не змогла не виконати.Вона теж це зрозуміла.  Обличчя Ліліт змінилось. У золотих очах промайнула лють.

— Що ти  зробив?.. — тихо прошепотіла вона.
Нік мовчав.
Ліліт різко підвелась із трону. Темрява навколо неї здригнулась. Вона спробувала застосувати силу проти Ніка.
— Стоп… — його голос став нижчим. — Ти не будеш використовувати свою силу без мого відома.

Ліліт опустила руки. В на обличчі Ніка з'явилася ледь помітна усмішка.