Розділ 15.

Ранок у таборі був неприродно тихим.
Площа, де зазвичай уже з самого світанку лунав сміх дітей, брязкіт зброї та голоси людей, зараз стояла порожня. Вітер ганяв пил між дерев’яними будинками, а важкі хмари низько нависли над табором, ніби сам світ завмер в очікуванні чогось страшного.

Нік стояв посеред площі, нервово ходячи з боку в бік. Його очі були червоні від безсонної ночі. Лея сперлась на стіл із картою, Ада стояла поруч із Ароном, стискаючи руки на грудях.
— Він просто не міг зникнути! Як чорт забирай! ЯК?— різко кинув Нік. — Д’явол був прикутий!
— Ми всі це бачили, — відповіла Ада, намагаючись зберігати спокій. — Але факт залишається фактом. Його більше немає в підземеллі.
Арон торкнувся амулета на своїй шиї й похмуро промовив:
— Це сталося через цю річ. Коли він побачив амулет… щось змінилось. Наче він отримав силу.
— Чудово, — гірко засміялась Лея. — Просто прекрасно. У нас помирає Роксана, десь гуляє д’явол, і ми навіть не знаємо, що він задумав. Ще однією проблемою більше. Це просто....
Нік різко вдарив кулаком по дерев’яному столу.
— Я мав його вбити ще тоді.
— І це б нічого не змінило, — твердо сказала Ада. — Зараз треба думати не про помсту. А про те, де він.
На кілька секунд запала важка тиша.
І саме тоді на площу вийшли Меріон і Дерек.
Меріон виглядав стривоженим, а от Дерек був неприродно серйозним. Він швидко переглянув усіх присутніх.
— Щось сталося? — запитав він.
Нік напружився.
— Д'явол втік.
Дерек переглянувся з Меріоном.
— Чорт. Тільки цього не вистачало.
— Д'явол зараз слабкий наврядчи він буде нападати. Але він буде збирати армію, набиратися сил. І зрештою...., Меріон зупинився. 
— Це прекрасно. Просто неймовірно., -Ада сказала ці слова з ноткою роздратування.

Роксана повільно йшла між будинками табору, і кожен, хто її бачив, мимоволі завмирав. Ще вчора вона лежала бліда, майже бездиханна, отрута пожирала її зсередини. А зараз…

Вона виглядала живою.
Ні. Більше ніж живою.

Її шкіра світилась теплим, майже золотим сяйвом, на щоках з’явився рум’янець, а темне волосся спадало по плечах блискучими хвилями, ніби саме світло заплуталось у ньому. Від неї йшла дивна енергія. Сильна. Давня. Небезпечна.

Елла першою побачила сестру:
— Роксана…- вона дивилась на неї ніби бачила вперше.

Ада та інші подивились на Роксану.
Нік не чекав ні секунди. Він швидко підійшов до неї, вдивляючись у її обличчя.
— Роксана…
Вона повільно перевела на нього погляд.
І від цього погляду у Ніка всередині щось здригнулось.

Це були її очі. Але водночас… ніби не зовсім її. У них було щось незнайоме. Безмежне. Наче вона бачила значно більше, ніж звичайна людина.

— Як ти себе почуваєш? — швидко спитав він. Придивляючись дужче, він запитав.— Що сталося?

Роксана нічого не відповіла.
Вона мовчки дивилась навколо. На небо. На дерева. На людей. Наче вперше бачила цей світ. Наче вивчала його заново.
Вона обминула Ніка і йшла далі, аж до високого дуба, який був посеред площі

— Рокс? — тихо покликав Нік не зводячи з неї очей.

Вона знову подивилась на нього. Довго. Уважно. Наче намагалася щось зрозуміти.
-Нік.,- вона опустила очі вниз на свої руки. Торкнулась до обручки на своїй руці.- Дивне відчуття. Наче я, а наче ні.
Всі дивились на неї не розуміючи, що відбувається.

Елла підійшла до сестри.
— Роксана, з тобою все добре?,- Елла поправила їй пасмо волосся. І ніби щось відчула. Силу. Величезну. Майже неконтрольовану.

У повітрі навколо них почав підійматися вітер.

Вітер ударив такий сильний, що дерев’яні балки навколо площі застогнали, а пил і попіл зірвалися в повітря живим вихором. Люди, які тільки почали виходити зі своїх будинків, з криками кинулись назад.
Роксана стояла посеред площі нерухомо.
А навколо неї крутилася буря.
Її волосся здійнялося в повітря чорними хвилями, очі спалахнули золотим світлом, а земля під ногами почала тріскатись.
— Роксана! — крикнув Нік, намагаючись підійти ближче.
Але сила відкинула його назад.
Ада схопилася за стовп, щоб не впасти. Арон закрив обличчя рукою від сліпучого світла.
І раптом…
усе стихло.
На одну страшну секунду.
А потім повітря буквально вибухнуло енергією.
Еллу жбурнуло назад так сильно, ніби її вдарило блискавкою. Вона впала на каміння, задихаючись від болю.
— Елла! — закричав Арон, кинувшись до неї.
Але ніхто більше не рухався.
Ніхто не міг.
Бо істота, яка тепер стояла посеред площі… більше не була Роксаною.
Висока жіноча постать, немов сама темрява й вогонь створили королеву. Її тіло було огорнуте живими потоками червоного і золотого світла, схожими на розплавлене полум’я. Довге волосся розчинялося у вітрі, ніби тіні та дим.
На голові здіймалася корона з чорних шипів, гострих, мов леза.
Очі світилися древнім вогнем. Не людським. Не демонічним. Чимось значно старішим.
У її руці повільно сформувався палаючий меч із чистої енергії.
І коли вона підняла голову…
навіть Нік завмер.
Бо він відчув це.
Силу, від якої здригався сам світ.
Елла ледве прошепотіла:
— Ні…
Ада зблідла настільки, що здавалася примарою.
Меріон дивився на неї широко розкритими очима, не в силах відвести погляд.
— Ліліт…
Ім’я прозвучало як вирок.
А вона стояла мовчки.
Прекрасна.
Страшна.
І абсолютно не схожа на ту Роксану, яку вони знали.

Ліліт повільно опустила меч, і площа ніби завмерла разом із нею.
Вітер все ще кружляв навколо її постаті, здіймаючи пил і попіл. Її очі палали золотим вогнем, а на губах з’явилась повільна, небезпечна усмішка.
— Ліліт, — промовила вона. — Так мене звати.
І від її голосу по спинах усіх присутніх пробіг холод.
У ньому більше не було ніжності Роксани. Не було тепла. Лише впевненість. Давня сила. І щось таке, від чого хотілось зробити крок назад.
Нік дивився на неї не кліпаючи.
Ліліт повільно перевела на нього погляд. І раптом розсміялась.
Гучно. Красиво. Моторошно.
Вона зробила кілька кроків уперед, і земля під її ногами вкривалась темними тріщинами.
— Ти так сильно хотів чашу. Хотів силу. Хотів стати тим, кого боїться цей світ…
Її очі звузились.
— Але не отримав бажаного.
Нік стиснув щелепи.
— Звідки в тебе ці сили?
Ліліт зупинилась. Її усмішка стала ширшою.
— Батько віддав їх мені.— спокійно відповіла Ліліт. — Він вбив себе.
На площі стало тихо настільки, що чути було навіть вітер.
Арон повільно похитав головою, ніби відмовлявся вірити.
— Це неможливо…
— Можливо все, коли світ стоїть на межі загибелі, — сказала Ліліт.
— Тепер його сила моя. Його вогонь. Його темрява. В ти...- вона перевела погляд на Ніка,- слабкий. Ти не зміг знищити те що робить тебе слабким. Але я зможу.
Вона розвела руки в сторони.
І небо над табором потемнішало.
— І тепер ви всі один за одним зникнете наче вас ніколи й не було…
Її голос пролунав над усією площею, як грім.
— Я королева всього в цьому світі. 
Земля затремтіла.
Меріон схопився за меч, хоча прекрасно розумів, що це марно.