Розділ 14.

Ніч опустилася на табір, і все стихло. Ліхтарі мерехтіли ледве чутним світлом, а десь у далині чути було тихе крякітання сови. Всі давно спали. Всі, крім Ніка.
Він сидів на лаві, спираючись ліктями на коліна, погляд заглиблений у темряву. Один день. Лише один день залишався, і Роксана могла померти. Серце стискалось від безсилої тривоги, а розум шукав вихід, якого, здавалось, немає.
Хел тихо підійшов і сів поруч.
— Ти мав би радіти, Нік, — промовив він, — ще один день… і чаша твоя.
Він нахилився трохи ближче, голос ледь чутно шепотів, як отрута:
— А натомість ти сидиш тут, розм’як. Ти дозволяєш їй робити з тебе людину… І ти ж знаєш, люди слабкі.

Нік підняв на нього погляд. Серце бунтувало, адже він знав: Хел правий в одному. Він уже не той, ким був. Його крила темряви трохи підстриглися.
— І що ти пропонуєш? — тихо, холодно спитав він, але навіть сам почув вустами страх.
— Просто дивись на правду, — Хел злегка нахилив голову, — вона робить тебе слабким, Нік. Тепер ти вибираєш не себе, а її. Вона повинна зникнути і тоді ти станеш наймогутнішим...

Нік відчув, як холод прокотився по спині. Кожне його слово ранило і одночасно змушувало його замислитися. Він міг би відпустити все, дати темряві повністю волю… але відчуття, що обіймає його Роксана, якось всередині тримало його на межі.
Хел тихо, ледве чутно вимовив останні слова:
— Ти вже не той, ким був. Кохання— це слабкість. І ти… стаєш слабким.

Хел зник в темряві ночі
Ніч заглиблювалася, і тільки вітер шепотів у темряві. Нік сидів мовчки, обмірковуючи, що сильніше: сила темряви чи сила кохання, яке він безсумнівно відчував до Роксани.

Темрява підземелля обіймала все навколо, відкидаючи довгі тіні на сирі стіни. Елла і Ада йшли обережно, їхні кроки ледь відлунювали по кам’яних плитах. Арон вів їх уперед, очі блищали від тривоги — в руках він тримав амулет, який вказував їм шлях.
У центрі кімнати сидів д’явол. Але зараз він не був величним чи лякаючим — навпаки, виглядав жалюгідно. Його руки були скуті кайданами, тіло спиралось на ланцюги, а погляд, хоч і тьмяний, все ще приковував увагу. Він чекав. Чекав свого вироку.
Елла і Ада зупинилися на відстані кількох кроків. Важко дихаючи, вони намагались приборкати тривогу, яка стискала груди.
— Ми… ми прийшли за допомогою, — сказала Ада, голос трохи тремтів. — Роксана… її стан… — вона зупинилась, не знаходячи слів.
Д’явол повільно підняв голову, погляд його ковзнув по обличчях, неначе розбираючи кожну думку. Колись величний та страшний, зараз він був схожий на старого зі зморшками та сивиною.
Його голос, хоча й тихий, звучав впевнено:
— Я знаю, як врятувати Роксану.
Обидві жінки завмерли. Слова лунали як обіцянка, але у них відчувався і жах. Бо д’явол знає, і завжди є щось, що він вимагає натомість.
— Але… — прошепотіла Елла, — що нам потрібно для цього?
Д’явол злегка посміхнувся, кайдани легенько задзвенівши від руху його рук:
— Все, що я скажу, має ціну. І якщо ви готові платити, то Роксана може жити.
Ада глибоко вдихнула, стискаючи кулаки. Вони обоє знали, що час не чекає, що Роксана виснажена, і що рішення, яке вони приймуть зараз, визначить її долю.
— І шо ж врятує її? — з темряви впевнено крокуючи показався Нік. Дівчата озирнулися коли почули знайомий голос.

Д’явол дивився прямо на Ніка, його очі блищали у тьмяній темряві підземелля. Його голос був тихий.

— Безсмертя, яке вона колись віддала тобі… — промовив він повільно, — ти маєш повернути його. Тоді отрута зникне.

Нік стиснув кулаки, дивлячись на д’явола, але не відводив очей. Його серце билося шалено, а всередині рвалася темрява.

— Тобі вирішувати, — додав д’явол, кивнувши, — чи буде вона жити, чи ні.

У підземеллі здавалося, що час зупинився. Нік відчув, як у грудях б’ється не лише любов і страх, а й сила вибору, що ламає душу.

Він знав, що будь-яке рішення матиме ціну. Безсмертя повернеться Роксані — і він врятує її життя. Але тоді… що станеться з ним? Чи залишиться в ньому ще щось людське, чи темрява, яка ховалась всередині, вирветься назавжди?

Нік стояв, весь сповнений сумнівів і розпачу, коли д’явол неначе помітив щось інше. Його погляд затримався на шиї Арона. Там висів амулет, простий на вигляд, але світло, що від нього йшло, здалося д’яволові неймовірно яскравим.
Очі д’явола раптом загорілися незвичайним світлом, холодним і пронизливим. Він підняв руки і почав промовляти закляття на мові, якої ніхто з них не знав. Слова лунали у підземеллі як шепіт і рев одночасно, обвиваючи все навколо непевною магією, що стискала груди і змушувала серце битися швидше.
Нік схопився, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але зміни сталися надто швидко. Арон розкрив очі від страху, Елла і Ада відчули холод, що пробіг по шкірі, і раптом…
Д’явол зник.
Там, де ще секунду тому сидів самий могутній демон, тепер залишилися лише порожні кайдани, що звисали з повітря, немов підтверджуючи, що його не було і близько.
Амулет на шиї Арона м’яко світнув, але його світло вже не мало тієї сили, яку щойно відчув д’явол.
Нік підійшов ближче, дивлячись на пусті кайдани, серце стискалося від страху і нерозуміння.
— Що це було? — прошепотіла Елла, голос тремтів.
— Я не знаю… — відповів Арон, торкаючись амулета. — Але нам варто йти звідси невідомо куди він подівся.

Д’явол стояв у кімнаті, і повітря навколо нього здригалося від залишкової сили амулету. Його очі блищали, але темрява, яка колись робила його непереможним, поволі згасала. Він підійшов до Роксани, обережно поклав руку їй на чоло і промовив тихо:
— Я не зміг їх знищити… та ти зможеш.

На столику поруч лежав кинджал — той самий, яким Хейлі вдарила Роксану. Д’явол взяв його в руку. Його погляд став холодним, рішучим, і на мить він встромив кинджал у себе. На його обличчі з'явилась усмішка. 

Його тіло спалахнуло яскравим світлом, і воно змінило форму. Посеред кімнати постала істота величезна, висока, на голові облягла тінню, схожа на корону з палаючих шипів, що виростали з плечей і голови. Його тіло здавалося сплетінням живої матерії і полум’яного світла, шкіра переливалася, немов тканина енергії, а в руці він тримав меч із палаючої магми, що розсіювала навколо жар і тремтливу темряву. Хвости і нитки світла обвивали його, мов живі, наповнені силою всесвіту.

Миттєво, немов ланцюгом, ця сила вибухнула і перейшла у Роксану. Її тіло наповнилося теплом і світлом, отрута, яка раніше пекла її тіло, миттєво випарувалася, а слабкість залишилася позаду. Вона відчула, як кожна клітина наповнюється життям і енергією, як сила, що раніше належала д’яволові, тепер була її власною.

В кімнаті було тихо і спокійно. Роксана, як і раніше спала на ліжку, але тепер на її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. А тільки що бліда шкіра, сяяла здоров'ям та горіла рум'янцем.