Розділ 13.

Нік стояв посеред кімнати для нарад і очі його світилися темною бурею. Він кидав усе, що попадалося під руку — стільці, книги, пляшки з рідинами. Кам’яна підлога глухо стукотіла від ударів.
— Ні! — ричав він, кожен звук перетворювався на глухий вибух гніву і безпорадності. — Чому… чому нічого не працює?! Стільки магії навколо, в ми не можемо врятувати одну людину.
Меріон і Арон стояли біля стіни безсилі. Вони переглянули мільйон видань але ніде не було відповіді на їх питання.
Дерек підійшов ближче. Його обличчя було серйозним, спокійним, але всередині він сам відчував страх. Він поклав руку на плече Ніка.
— Брате, заспокойся, — сказав Дерек тихо, але голос був твердий, мов камінь. — Ми знайдемо протиотруту. Ми ще не втратили час.
Нік зупинився на мить, погляд спантеличений, руки тремтіли. Його серце билося шалено, як барабан у бурі.
— Але… але залишилось так мало часу… — його голос зламався, а потім став рвучким і різким. — Я не знаю… що робити!
Дерек стиснув його плече сильніше.
— Ти не сам. Ми разом. Ми пройдемо через це. Ти повинен вірити, Нік. Ти мусиш триматися. Для Роксани.
— Я не можу… — прошепотів він, і в ньому чути було не лише страх, а й глибоку любов, готову зламати будь-які правила світу.
— Ти можеш, — сказав Дерек. — Бо ти Нік. І твоя сила не в зброї, не в темряві… а в тому, що ти кохаєш. Роксана чекає на тебе. І ми знайдемо спосіб.

Нік глибоко вдихнув, підняв очі на брата, і кивнув готовий діяти

Елла і Ада ступили в холодний, напівтемний зал, де стояла чаша Грааля.
Сторож чаші з'явився ні звідки, як тільки дівчата підійшли ближче. Його постать була нерухома, як статуя, а капюшон приховував обличчя. Кожен крок Елли і Ади відлунював у кімнаті, немов маленький дзвін у пустелі.
— Ми прийшли по допомогу, — почала Ада, намагаючись говорити спокійно, хоча серце билося швидше, ніж зазвичай. — Нам потрібно знати… хто дав Хейлі кинджал і як ми можемо врятувати Роксану.
Сторож повільно повернув голову, і з-під капюшона блиснув його погляд. Він не був ні злим, ні добрим. Швидше нейтральний — і водночас страшно проникливий, немов він бачив не лише зовнішнє, а й думки всередині.
— Ти думаєш, що я можу просто віддати відповіді, — його голос був тихий, але ледь не прорізав тишу. — Такий шлях не простий. Відповіді не приходять до тих, хто не готовий їх витримати.
Елла крокнула вперед, трохи нахилившись.
— Ми готові, — сказала вона твердо. — Роксана в небезпеці. Якщо ми нічого не зробимо…
Сторож підняв руку, зупиняючи її.
— Хто дав кинджал, не так важливо. Важливо розуміти, чому його дали. Чаша підкориться лише Ліліт. Але після її смерті чашу зможе взяти будь хто.
— Ми це знаємо, але як нам допомогти сестрі… — почала вона, але сторож лише перебив її. 
— Був відданий дар. Дар який захищав, дар який був дарований їй. Щоб жити має повернути дар. Але тоді зникне той хто володіє ним зараз.
Елла і Ада обмінялися поглядами. 
— Який дар!?, — запитала  Ада. — Скажи нам, що робити. Ми не розуміємо.
Сторож замовк, а його очі дивились наче їм в душі.
- Ви знаєте!!!!!!

Елла тихо перевела погляд на Аду, вона зрозуміла про що говорить сторож.
— Безсмертя… — прошепотіла вона. — Роксана віддала безсмертя Ніку… щоб він не загинув.
Ада застигла, не відводячи погляду.
Сторож заговорив. В його голосі читалась рішучість.
— Якщо Роксана поверне безсмертя… отрута зникне.
Елла і Ада виглядали, немов побачили промінь надії. Але сторож продовжив, і слова його кинули тінь на їхні серця:
— Але той хто зараз володіє даром безмертя… без добра, яке йому подарували, він повністю стане істинним злом. Все добре в ньому зникне назавжди. Ада відчула, як холод пробіг по спині. Вона розуміла: якщо Роксана поверне безсмертя, то отрута відступить, але Нік зміниться назавжди. І вже ніхто не зможе повернути його.
— Якщо навіть так, як Роксані повернути безсмертя? — запитала Ада.
— Чаша, — сказав сторож, — той хто з неї вип'є крові, забере сили іншого хто дав цю кров.
Елла дивилася на сторожа наче чула щось страшне, яке не підвладне її розуму. Серце билося шалено.
— Але чашу може взяти лише Ліліт? — запитала вона ледве чутно.
Сторож посміхнувся та кивнув, ніби підтверджуючи: вибір страшний, але він єдиний.
- Але тоді ми втратимо і Роксану.,- голос Ади маневрував на межі божевілля.
- Я сказав вам що робити. Вирішувати вам.

Сторож сказав ці слова і зник, наче його і не було.

Роксана сиділа на лаві посеред табору, дивлячись, як її дівчатка сміються і бігають, граючи з Ебі. Сонце ніжно висвітлювало їхні обличчя, але для Роксани світ здавався якимось віддаленим. Втома тягнула тіло вниз, рана нагадувала про себе, але пекучого болю більше не було — все забрав Нік.
Він підійшов, тихо ступаючи по гравію, і сів поруч. Його погляд був важкий, наповнений розпачем. Він дивився, як веселяться діти, але на обличчі не з'явилося навіть маленької посмішки.
— Я… не можу знайти вихід, — зізнався він тихо, не відводячи очей від дітей.
Роксана ледь підняла брову, трохи іронічно:
— Хіба тобі не все одно? Якщо я помру, чаша буде твоя.
Його очі миттєво загорілися темрявою. Лють, що вона в ньому завжди спала, тепер вирвалася назовні.
— Якби я міг… — голос тремтів від гніву та безпорадності, — то давно… давно б забув тебе. Якби я міг.
Він замовк, і раптово весь цей гнів, розпач і страх злилися в одному жесті. Нік міцно обійняв Роксану, притискаючи до себе, ніби хотів передати все, що не міг сказати словами.
Роксана на мить відчула тепло його серця, силу його рішучості. І хоча навколо них світ здавався таким крихким і небезпечним, у цих обіймах був хоча б маленький острів спокою. Роксана заплющила очі притулилась до його шиї. А Нік закрився обличчям в її волосся, і вдихнув запах який хоч не надовго його заспокоїв.