Розділ 10.

Смолоскипи на стінах давно згасли.
І лише попереду, в темряві, слабко мерехтіло срібне світло.
Хейлі зупинилась.
Серце билося так сильно, що вона чула його у вухах.
Але не від страху.Від надії.
Вона повільно зайшла до зали.
Чаша Грааля стояла посеред кам’яного постаменту.
І навіть зараз виглядала… живою.
Срібло переливалось дивним світлом.
Наче всередині щось дихало.
Хейлі не могла відвести очей.
— Красива, правда?
Голос пролунав раптово.
Хейлі різко обернулась.
У тіні біля стіни сидів Сторож.
Ні живий.
Ні мертвий.
Його чорний плащ майже зливався з темрявою, а очі світились блідим сірим світлом.
— Я… — Хейлі нервово ковтнула повітря. — Я не хочу її красти.
Сторож тихо засміявся.
— Усі так кажуть.
Вона повільно підійшла ближче до чаші.
— Я хочу допомогти.
— Кому?
— Ніку.
Сторож уважно спостерігав за дівчиною.
— Дивні ви смертні.
В його голосі звучала майже насмішка.
Хейлі стиснула руки.
— Він не такий поганий, як усі думають.
— О ні.
Сторож повільно підняв голову.
— Він значно гірший.
Але Хейлі вперто зробила ще крок до чаші.
— Я можу допомогти йому.
— Чим саме?
— Якщо він отримає  чашу… йому більше не буде потрібна Роксана.
Ці слова прозвучали тихо.
Сторож довго мовчав.
А потім тихо сказав:
— Чаша належить лише Ліліт.
Хейлі заплющила очі на секунду.
Вона вже чула це.
Усі повторювали одне й те саме.
Ліліт.
Ліліт.
Завжди лише вона.
Її щелепа напружилась.
— Але…?
Сторож усміхнувся.
І ця усмішка виглядала страшно.
— Але чаша не любить правил.
Хейлі повільно підняла на нього очі.
— Що це означає?
Сторож повільно встав.
Його рухи були неприродно плавними.
— Вона не дається нікому.
— Вона обирає.
Він підійшов ближче.
— Іноді… не тих, кого повинна.
Хейлі відчула, як серце забилось швидше.
— Я можу її взяти?
— Ні.
Сторож ледь нахилив голову.
— Але ти можеш змусити чашу захотіти тебе.
— Як?
Сторож подивився прямо їй в очі.
— Віддай щось.
— Що саме?
Його голос став тихішим.
Майже шепотом.
— Найсвітлішу частину себе.
Хейлі мовчала довго.
Слова Сторожа досі луною звучали в голові.
“Віддай найсвітлішу частину себе.”
Вона дивилась на чашу.
На її срібне світло.
І думала лише про Ніка.
Про те, як він дивився на Роксану.
Навіть зараз.
Навіть після всього.
Наче вона досі була його світом.
— Якщо я це зроблю…
Її голос тремтів.
— Він буде вільний від неї?
Сторож стояв нерухомо.
— Так.
Брехня прозвучала надто легко.
Він повільно витягнув з темряви кинджал.
Тонке чорне лезо блиснуло сріблом.
Красиве.
Смертельно красиве.
— На ньому отрута, — тихо сказав Сторож. — Давня магія. Вона вб’є навіть богиню.
Хейлі дивилась на кинджал так, ніби вже бачила на ньому кров.
— Убий Ліліт.
Його голос став м’яким.
Майже гіпнотичним.
— І чаша визнає тебе.
Руки Хейлі тремтіли.
Вона не була вбивцею.
Але перед очима знову з’явилась Роксана.
Її очі.
Її діти.
Її місце поруч із Ніком.
Все те, чого Хейлі ніколи не мала.
І, можливо, ніколи б не отримала.
Повільно…
вона взяла кинджал.
Холод металу обпік пальці.
Сторож усміхнувся.
— Розумна дівчинка.
Хейлі мовчки розвернулась і пішла до виходу.
Її кроки луною відбивались від кам’яних стін.
А коли двері зачинились…
усмішка Сторожа зникла.
А потім його тіло почало змінюватись.
Сіре світло в очах згасло.
Шкіра ніби потекла тінями.
Постать випросталась.
І за секунду посеред зали вже стояв Хел.
Він тихо засміявся.
— Люди такі передбачувані.
Його погляд ковзнув до чаші.
І в очах блиснула жадоба.
Не до влади.
До визнання.
До сили, якої він прагнув усе життя.
— Пробач, сестричко....
Він повільно підійшов до чаші.
— Але цього разу батько обере мене.
Хел провів пальцями по краю чаші, не торкаючись її.Він візьме чашу і з її допомогою забере сили Д’явола.
І тоді…
Він нарешті стане могутнім.
Його усмішка стала ширшою.
Божевільнішою.
Десь далеко нагорі гримнув грім.
А в кімнаті Роксани саме в цю секунду згасла свічка. 
Дощ бив по даху так сильно, ніби небо намагалось щось змити з цього світу.
Роксана тихо видихнула.
І знову запалила свічку рухом пальців.
М’яке золоте світло розлилось по кімнаті.
Мері й Кеті вже спали, притулившись одна до одної.
Спокійні.
Тихі.
Наче в цьому світі досі не існувало темряви.
Роксана довго дивилась на них.
Саме поруч із дітьми вона ще пам’ятала, ким була насправді. Двері тихо відчинились.
Нік зайшов мовчки.
Він виглядав спокійним.
Але це був той небезпечний спокій, за яким уже кипіла буря.
Нік повільно зачинив двері.
І кілька секунд просто дивився на неї.
На дітей.
На це життя, яке колись було його.
— Вони заснули? — тихо запитав він.
— Так.
За вікном гримнув грім.
Нік повільно провів рукою по обличчю.
Наче намагався втримати контроль.
— Ми знайшли відповідь.
Роксана напружилась.
— І?
Він гірко усміхнувся.
— Книга Вічного Падіння підтвердила легенду.
Його очі піднялись на неї.
Темні.
Втомлені.
— Чашу може взяти лише Ліліт.
Роксана мовчала.
Бо вже знала, що буде далі.
І Нік це помітив.
— Але є одне “але”.
Його голос став нижчим.
Небезпечнішим.
— Після смерті Ліліт чаша підкориться будь-кому.
Роксана повільно підняла очі на Ніка.
— Що скажеш кохана.
Він говорив з усмішкою на обличчі.
— Ти або Ліліт або мертва. Сказати правду мені не підходить жоден з цих варіантів.
— Вибач. Не хотіла створювати тобі таких проблем,- говорила вона з іронією в голосі.
— Я майже дістав її, — тихо сказав Нік. — Я відчував цю силу.
Він подивився кудись у порожнечу.
— Вона могла б змінити все.
— Нік…
— Я хочу це закінчити.
Його голос раптом став жорсткішим.
— Я заберу сили д'явола за будь-яку ціну.
Роксана здригнулась від цих слів.
Нік різко подивився на неї.
Тиша між ними стала болючою.
— Іди сюди.
Роксана підійшла до нього.
- Ближче.
Зробивши ще кілька кроків, вона зупинилась, так близько, шо відчувала на собі його гаряче дихання.
-Ти думаєш, я здатен це зробити?
Запитання прозвучало тихо.
Страшно тихо.
Роксана не відповіла.
Бо не знала.
Він взяв її за обличчя і підняв голову заставивши подивитися прямо в очі. Нік торкнувся до її губ своїми і вони обоє потонули в поцілунку. Потім Нік трішки відсторонився і тихо прошепотів:
— Сьогодні ти моя, в завтра я заберу чашу.
На його обличчі з'явилась посмішка, яка не передбачала нічого хорошого. Він взяв Роксану за талію і притягнув до себе.
Знову поцілував. Але на цей раз поцілунок був сильнішим, пристрасним, наполегливішим.
Роксана не відповідала Ніку з такою ж пристрастю. Їй наче були байдужі його поцілунки.
Нік цілував Роксану в плече, потім за вушком. 
Роксана дивилась в стіну її погляд був пустим.
Нік помітивши її байдужість зупинився.
Злий.
Небезпечний.
— Ти зараз тут зі мною. І я хочу щоб ти робила все що я захочу. А хочу я зараз тебе.
Роксана подивилась на нього.
— А як же мої бажання?
Нік підняв на неї очі.
На обличчі з'явилася посмішка. Він покрив поцілунками її шию аж до ключиці. Роксана мимоволі закрила очі від палючого задоволення
— Ти хочеш того ж. - сказав Нік, поглянувши на неї.
Його голос став тихішим.
— Але вперта та горда ти в цьому зізнатися не хочеш.
— Це брехня.
Нік гірко усміхнувся.
— Справді? Скажи мені,-він провів пальцями по її губах,- ти хочеш щоб я зараз був поруч і продовжив тебе цілувати. Чи ти хочеш щоб я пішов?
Роксана завмерла поруч із ним. Вона наче боролась десь всередині щоб вимовити хоч одне слово.
- Я хочу щоб залишився.- ці слова далися їй так важко, наче вона отримувала нестерпну біль, від кожного слова.
Їх розділяли лічені сантиметри. Він притисся до неї всім тілом.
— Тоді зараз ти відпустиш себе і перестанеш боротися. Ти моя. Я тебе хочу. І цієї ночі ти повністю моя.
Роксана прикрила очі, притулившись до його губи своїми. Поцілунок був сповнений пристрастю.
Не ніжний.
Відчайдушний
У цьому поцілунку було все.
Страх.
Любов.
Лють.
Туга одне за одним.
Місяці болю.
Усі слова, які вони не могли сказати.
Нік притиснув її ближче, ніби йому було мало навіть цього.
Його пальці ковзнули по її спині.
Роксана відчула, як темрява навколо них починає рухатись швидше, реагуючи на нього.
На них.
Але зараз їм було байдуже.
Світ міг горіти.
Пекло могло відкритися знову.
У цю мить існували лише вони.
Нік притулився чолом до її чола, важко дихаючи.
Його очі стали майже чорними.
— Ти зводиш мене з розуму…
Роксана ледь усміхнулась крізь біль.
— Я тебе кохаю....
Він знову поцілував її.
Повільніше цього разу.
Глибше.
Наче намагався запам’ятати її.
Кожен дотик.
Кожен вдих.
Наче десь усередині вже боявся, що скоро втратить її назавжди.
За вікном гримів грім.
Свічка тремтіла від вітру.
А вони потопали одне в одному так, ніби це була їхня остання ніч.