Розділ 9.

Ніч у таборі була неприродно тихою.
Наче сам світ завмер у напрузі.
Меріон сидів за столом уже кілька годин поспіль, перегортаючи сторінки старих книг одну за одною.
Свічки майже догоріли.
Очі пекли від втоми.
Але він навіть не помічав цього.
Поруч стояв Арон.
Він теж не спав.
Не міг.
У кімнаті пахло пилом, старим папером і тривогою.
Сотні записів лежали просто на підлозі.
Стародавні руни.
Схеми.
Легенди.
Міфи.
Будь-що, що могло хоч якось допомогти.
Але відповідь була одна й та сама.
“Лише Ліліт.”
Арон різко провів рукою по волоссю.
— Це безумство.
Меріон мовчав.
— Ми витратили шість годин, щоб знову прийти до того самого.
Він важко сперся руками об стіл.
— Чаша не дається нікому.
— Я знаю.
— Ні, — Арон глухо засміявся. — Це вже навіть смішно. Найнебезпечніший артефакт світу може взяти лише жінка, яка колись мала знищити цей світ.
Меріон втомлено потер очі.
— Саме тому її й сховали.
За вікном тихо шумів вітер.
Арон кілька секунд дивився на книги.
А потім тихо запитав:
— Якщо Нік зрозуміє, що іншого шляху немає…
Він не договорив.
Але Меріон зрозумів і так.
Якщо Нік вирішить перетворити Роксану в Ліліт…
ніхто його не зупинить.
Меріон повільно сів у крісло.
Вперше за довгий час він виглядав старим.
Справді старим.
— Має бути інший спосіб.
— Який?
Саме ця тиша лякала найбільше.
Бо відповідь була очевидною.
І водночас жахливою.
Меріон повільно підняв голову.
Арон насупився.
— Ні.
— Так.
Меріон подивився кудись у темряву кімнати.
— Книга Вічного Падіння.
Навіть саме ім’я прозвучало важко.
Наче кімната стала холоднішою.
Арон одразу похитав головою.
— Забудь.
— Вона єдина містить магію такого рівня.
— Вона проклята. Ти пам'ятаєш що було...
— Я знаю.
— Вона зруйнувала бар'єр, мало не вбила всіх нас!
Меріон різко підняв на нього погляд.
—У нас немає іншого вибору.
Арон стиснув щелепу.
Бо заперечити було нічого.
Меріон важко видихнув.
— Якщо існує спосіб обійти правила чаші… він там.
— Проблема лише одна.
Арон гірко всміхнувся.
— Ми не знаємо, де книга.
- Нік знає....

Підземелля дихало темрявою.
Вологі кам’яні стіни тягнулись у нескінченність, а десь у глибині печер постійно лунав звук крапель води.
Повільний.
Майже схожий на відлік часу.
Посеред великої зали, освітленої лише кількома чорними смолоскипами, стояв трон Ніка.
Темний.
Масивний.
Наче вирізаний із самої безодні.
І зараз на ньому сидів Хел.
Розслаблено закинувши ногу на ногу.
У його руках лежала Книга Вічного Падіння.
Сторінки тихо шелестіли самі собою.
Наче книга жила.
Наче слухала.
Хел провів пальцями по стародавніх символах.
І в ту ж секунду руни на сторінці спалахнули червоним.
Біль різко пронизав руку.
Хел вилаявся й відкинув книгу.
Вона впала на камінь із глухим звуком.
І саме тоді з темряви пролунав тихий сміх.
Д’явол сидів біля стіни, закутий у важкі чорні ланцюги.
Колись величний.
Колись той, кого боялось саме Пекло.
Тепер він виглядав виснаженим.
Але його очі…
Все ще залишались небезпечними.
— Я ж казав, — ліниво промовив він. — Ти занадто слабкий.
Хел різко підняв голову.
— Закрий рота.
Д’явол лише усміхнувся.
— Книга не кориться таким, як ти.
Він кивнув у бік книги.
— Вона визнає лише найсильніших.
Хел різко встав із трону.
— Я не слабкий.
— Ні?
Д’явол нахилив голову.
— Тоді чому книга обпікає тебе, мов дитину?
Хел важко дихав.
— Я служив тобі тисячі років.
Д’явол мовчав.
— Я був поруч завжди.
Кожне слово звучало дедалі зліше.
— Коли всі тікали. Коли тебе боялись. Коли навіть демони шепотіли твоє ім’я зі страхом.
Він підійшов ближче.
— Я був поруч.
Д’явол дивився на нього спокійно.
Майже байдуже.
І це остаточно зламало щось усередині Хела.
— А в тебе завжди була лише вона!
Його голос гримнув по залі.
Темрява вибухнула навколо.
Смолоскипи затремтіли.
— Ліліт! Ліліт! Завжди тільки Ліліт!
Він схопив книгу й жбурнув її на сходи трону.
— Я віддав тобі все!
Д’явол мовчав.
Хел гірко засміявся.
— А вона?
Він ткнув пальцем кудись у темряву.
— Вона обрала людину.
— Відмовилась від тебе.
— Відмовилась від Пекла.
Його очі блищали справжньою образою.
Дитячою.
Глибокою.
— І навіть після цього ти продовжував дивитись лише на неї.
Д’явол повільно підняв голову.
І вперше за весь цей час його голос став серйозним.
— Бо ти ніколи не розумів головного.
Хел завмер.
— Чого?
Д’явол усміхнувся.
— Сила — це не покірність.

Сонце тільки но викотилось з-за обрію.
Нік стояв посеред площі сам.
Руки в кишенях.
Погляд десь далеко за лісом.
Вітер ледь ворушив темне волосся.
Зовні він виглядав спокійним.
Але темрява навколо нього поводилась інакше.
Нервово.
Наче відчувала його думки.
— Не спиться?
Хейлі.
Нік навіть не обернувся.
Вона підійшла ближче повільно, впевнено.
У її очах більше не було того страху, який відчували інші.
Навпаки.
Захоплення.
Небезпечне.
— Ти лякаєш їх, — тихо сказала вона.
Нік ледь усміхнувся.
— І тебе теж?
Хейлі стала поруч.
Надто близько.
— Ні.
Її погляд ковзнув по його обличчю.
По темних венах, що іноді проступали під шкірою шиї.
По очах, у яких тепер ніби жила ніч.
— Знаєш… — її голос став тихішим. — Зараз ти подобаєшся мені навіть більше, ніж раніше.
Нік нарешті повернув до неї голову.
І кілька секунд просто дивився мовчки.
Хейлі повільно усміхнулась.
— Що?
— Ти не боїшся мене.
— А повинна?
Вона зробила ще крок ближче.
Її пальці обережно торкнулись його руки.
Темрява навколо Ніка ворухнулась.
Але не відштовхнула її.
— Я бачила, на що ти здатен.
Хейлі провела долонею вище по його плечу.
— І знаєш що?
Її очі блиснули.
— Мені сподобалось.
Нік насупився ледь помітно.
— Тобі сподобалось, як я майже вбив увесь табір? І тебе до речі теж.
Хейлі знизала плечима.
— Я все життя боялась бути хорошою.
— Правильною. Слухняною. Безпечною.
Вона тихо засміялась.
— А потім спробувала смак зла…
Її пальці ковзнули по його грудях.
— І мені сподобалось.
Нік мовчав.
Його погляд став холоднішим.
Небезпечнішим.
Але Хейлі, схоже, цього навіть не помічала.
Вона дивилась на нього так, ніби перед нею стояв не монстр, а здійснення її найтемніших бажань.
— Роксана тебе боїться тепер.
Ці слова прозвучали тихо.
Майже ніжно.
— А я ні.
Темрява біля ніг Ніка різко заворушилась.
І Хейлі усміхнулась ще ширше.
— Бачиш?
Вона стала навшпиньки, нахилившись ближче до нього.
— Можливо, тобі потрібна не богиня…
Її губи майже торкнулись його щоки.
— А хтось, хто прийме тебе таким.
Нік різко схопив її за зап’ястя.
Не боляче.
Але достатньо сильно, щоб вона завмерла.
Його очі стали абсолютно чорними.
— Не переходь межу, Хейлі.
Але навіть зараз вона не злякалась.
Лише тихо видихнула:
— Ти все одно колись втомишся бігати за жінкою, яка дивиться на тебе зі страхом.
Цього разу Нік відпустив її різко.
І відвернувся.
— Іди.
Хейлі кілька секунд дивилась на нього.
А потім тихо усміхнулась.