Розділ 8.

Повітря в залі стало важким.
Небезпечним.
Темрява навколо Ніка рухалась рвано, нервово, ніби відчувала його лють.
Він мовчки дивився на власні обпечені руки.
Рани вже повільно затягувались.
Але біль залишався.
І справа була навіть не в чаші.
А в словах охоронця.
“Лише Ліліт.”
Нік різко стиснув кулак.
Темрява вибухнула хвилею сили.
Кам’яна підлога тріснула.
Хел інстинктивно відступив на крок.
— Ні.
Голос Ніка прозвучав тихо.
Але від нього мороз проходив по шкірі.
— Я не поверну її.
Меріон важко подивився на нього.
— У тебе немає вибору. Лише Ліліт здатна забрати чашу.
Нік різко перевів на нього погляд.Очі Ніка зараз були майже повністю чорними.
— Не говори мені про вибір.
Темрява навколо нього почала повільно підійматись догори, мов дим.
— Я не дозволю їй стати Ліліт.
Він зробив крок вперед.
— Не дозволю стати сильнішою за мене.
Тиша.
Меріон довго мовчав.
А потім сказав те, що Нік ненавидів чути найбільше.
Правду.
— Тоді чашу тобі не отримати. До того ж вона навіть зараз сильніша ніж будь хто з нас. І ти це знаєш.
Нік завмер.
Його сила миттєво стиснула повітря в залі.
Хел напружився.
— Обережніше, старий.
Але Меріон уже не збирався мовчати.
— Ти можеш убити мене. Знищити табір. Спалити пів світу.
Його голос залишався дивно спокійним.
— Але ти не зможеш змінити одного. Роксана народилася богинею. Вона донька темряви. В ті сили, які маєш ти лише пил, який ти забрав у неї.
Пауза.
— Вона Ліліт. І тільки вона може взяти чашу.
Тиша стала майже нестерпною.
А потім…
Нік раптом усміхнувся.
Повільно.
Холодно.
І це було значно страшніше за його лють.
— Добре.
Навіть Хел насупився.
— Що?
Нік спокійно обернувся до виходу.
— Тоді ми знайдемо інший спосіб.
Меріон похолов.
— Нік—
— Мені набридло те кляте підземелля.
Він перебив його настільки спокійно, ніби вони говорили про погоду.
— Відтепер я житиму в таборі.
Усі завмерли.
Навіть Хел здивовано підняв брови.
— Серйозно?
— А чому ні?
Нік знизав плечима.
— У мене тут сім’я.
Від цих слів Меріону стало по-справжньому моторошно.
Бо Нік говорив це так… ніби справді вважав усе нормальним.
Хел тихо засміявся.
— Люди тебе ненавидять.
— Нехай.
Нік навіть не глянув на нього.
— Страх теж форма поваги.
Тиша.
А потім він різко повернувся до Хела.
— Ти повертаєшся в підземелля. Слідкуй за Д’яволом.
Темрява в очах Ніка стала ще глибшою.
Хел кілька секунд мовчав.
А потім ледь усміхнувся.
— Як накажеш, імператоре.
Погляд Ніка знову зупинився на Меріоні.
І цього разу в ньому не було ані злості.
Ані ненависті.
Лише холодний наказ.
— А ти знайдеш спосіб використати чашу без Ліліт.
Меріон повільно похитав головою.
— Це неможливо.
Нік підійшов ближче.
Надто близько.
— Тоді зроби неможливе.
Його голос став тихішим.
Небезпечнішим.
— Бо якщо ні…
Темрява навколо них здригнулась.
— Я почну шукати мотивацію для тебе серед тих, кого ти любиш.

Коли Нік і Меріон вийшли на головну площу табору, люди мовчали.
Ніхто не кричав.
Не сперечався.
Страх давно став тут чимось звичним.
Але сьогодні він був іншим.
Важчим.
Бо тепер монстр стояв просто перед ними.
І виглядав майже як людина.
Нік спокійно оглянув натовп.
Темрява навколо нього поводилась тихіше, ніж зазвичай, але всі відчували її.
Вона була поруч.
Під шкірою.
У повітрі.
Навіть бар’єр над табором злегка тремтів від його присутності.
Роксана стояла трохи осторонь.
Мовчазна.
Її очі ковзнули по сестрах, і швидко опустились вниз.
Нік зробив кілька кроків вперед.
— Відтепер усе буде трохи простіше.
Його голос лунав спокійно.
Майже м’яко.
І саме це лякало найбільше.
— Ми з Роксаною повертаємось жити в табір.
По площі прокотилась хвиля напруження.
Лея різко підняла голову.
Арон стиснув щелепу.
— І поки ви будете мене слухати…
Нік повільно усміхнувся.
— Усі залишаться живими.
Тиша.
Мертва.
Ніхто не відповів.
Бо всі розуміли.
Це не прохання.
І навіть не погроза.
Це правило.
Нове правило їхнього життя.
Меріон стояв поруч мовчки, дивлячись кудись убік.
Наче йому було соромно навіть знаходитись тут.
Нік спокійно озирнувся навколо.
Наче оцінював власні володіння.
І тоді його погляд зупинився на Роксані.
В одну секунду весь холод у його очах змінився.
Пом’якшав.
Наче темрява всередині нього раптом затихла.
Він підійшов до неї повільно.
Нік обережно торкнувся пальцями її обличчя.
Так ніжно…
наче перед ним була найдорожча річ у світі.
Бо він справді її кохав.
Навіть зараз.
Навіть таким.
Нік нахилився й легко поцілував її в чоло.
Ніби вони були звичайною парою.
Ніби навколо не стояли люди, які боялись його до тремтіння.
Ніби він не зламав її волю власними руками.
— Все буде добре, кохана, — тихо сказав він.
Роксана подивилась прямісінько в його очі.
Нік тим часом обернувся схопив Меріона за лікоть і повів у кімнату для нарад.

Роксана повільно відчинила двері дитячої кімнати.
І завмерла.
Тут усе було таким… живим.
Теплим.
М’яке світло ламп.
Ковдри, недбало кинуті на ліжка.
Маленькі черевички біля дверей.
Дитячі малюнки на стіні.
Наче за межами цієї кімнати не існувало ні темряви, ні страху, ні Ніка.
Її мати сиділа біля вікна, вкриваючи Кеті пледом.
Але щойно підняла очі й побачила Роксану…
Завмерла.
— Роксана…
І вже за секунду була поруч.
Міцно обіймаючи доньку так, ніби боялась, що вона зникне.
Роксана заплющила очі.
І вперше за дуже довгий час дозволила собі просто стояти.
Не боротись.
Не прикидатися сильною.
Просто бути донькою.
— Боже мій… — тихо шепотіла мати, гладячи її волосся. — Моя дівчинка…
Голос зрадницьки тремтів.

— Мамусю!
Мері першою кинулась до неї.
За нею одразу Кеті.
І вже за секунду Роксана сиділа на колінах посеред кімнати, обіймаючи обох доньок так міцно, ніби намагалась зібрати себе назад із уламків.
— Ми скучили… — прошепотіла Кеті їй у плече.
Роксана тихо видихнула.
І вдихнула їх запах.
Теплий.
Рідний.
Запах дитинства, дому й життя.
Її серце, яке останні дні билося в постійному страху, нарешті трохи заспокоїлось.
Наче буря всередині на мить стихла.
Мері торкнулась її щоки маленькою долонею.
— Мамо, де ти була?
Роксана ледь усміхнулась.
— Не важливо. Тепер я тут з вами.
— В татко?
Питання вдарило сильніше, ніж мало.
Роксана завмерла лише на секунду.
А потім обережно поцілувала доньку в лоб.
— І татко, він теж тут сонечко.
Але навіть їй самій ці слова зараз здались неправдою.
Мати Роксани мовчки спостерігала за нею.
І бачила більше, ніж інші.
Бачила страх у її очах.
Втому.
І щось ще.
Наче Роксана постійно прислухалась до невидимого голосу.
— Що тепер буде? — тихо запитала вона.
Роксана не відповіла одразу.
Лише міцніше обійняла дітей.
— Я незнаю.
Тиша в кімнаті стала важкою.
Мати повільно сіла поруч.
— Ми щось придумаємо.
Роксана гірко всміхнулась.
— Мамо… це Нік.
І в цих двох словах було стільки болю, що жінка заплющила очі.
Бо вона пам’ятала його іншим.
Пам’ятала, як він дивився на її доньку так, ніби та була для нього цілим світом.
І саме тому тепер усе це виглядало ще страшніше.
Роксана сперлась чолом об голову Кеті.
Маленькі пальчики Мері стискали її руку.
І на кілька хвилин вона дозволила собі повірити, що все ще може бути нормально.
Навіть якщо весь світ навколо повільно руйнувався.