Розділ 6.

Підземелля знову наповнила тиша.
Важка.
Холодна.
Темрява повільно текла кам’яними стінами, ніби жива істота, що дихала разом із печерою.
Нік стояв біля великого розлому в скелі, дивлячись у чорну безодню під ногами.
Його руки були вкриті тонкими темними венами, які ледве помітно пульсували під шкірою.
Після нападу на табір вони стали ще темнішими.
Сильнішими.
Але зараз справа була не в силі.
У голові досі лунав той голос.
“Тато…”
Кеті.
Нік заплющив очі.
І в ту ж секунду темрява навколо нього нервово здригнулась.
— Ось про це я й говорю.
Голос Хела пролунав позаду.
Нік навіть не обернувся.
Хел повільно підійшов ближче.
Його плащ ковзав по каменю майже беззвучно.
— Вони роблять тебе слабким.
— Ні.
Відповідь прозвучала миттєво.
Холодно.
Але Хел лише всміхнувся.
— Тоді чому ти зупинився?
Нік мовчав.
Бо знав відповідь.
— Ти міг отримати чашу сьогодні, — продовжив Хел. — Міг знищити табір. Міг змусити Меріона благати тебе.
Він нахилив голову.
— Але маленька дівчинка сказала “тато”… і ти все зіпсував.
Темрява біля Ніка різко ворухнулась.
Наче реагуючи на його емоції.
— Слідкуй за словами, Хеле.
— А то що?
Тепер у голосі Хела з’явився виклик.
— Вб’єш мене?
Він засміявся тихо.
— Ось у чому проблема, Ніку. Ти досі думаєш як людина.
Нік повільно повернув голову.
І навіть Хел на секунду напружився.
Бо очі Ніка зараз були майже повністю чорними.
— Я більше не людина.
— Так.
Хел кивнув.
— Але ти досі кохаєш їх.
Хел повільно підійшов ближче.
— Знаєш, чому батько програв?
Нік мовчав.
— Через неї. Для нього Ліліт була найкращим творінням. Найсильнішою. Найближчою.
Його голос став тихішим.
— І саме тому він став слабким.
Хел знову подивився на Ніка.
— Любов робить нас передбачуваними.
Він зробив паузу.
— А передбачуваних перемагають.
Нік мовчки дивився на темряву за розломом.
— Ти хочеш стати сильнішим за нього? — тихо продовжив Хел. — Сильнішим за богів? За смерть?
Він усміхнувся.
— Тоді тобі варто зробити те, чого він ніколи не зміг.
Нік уже знав, що почує далі.
І все одно слухав.
— Позбудься всіх, кого колись кохав.
У печері стало тихо.
Настільки, що було чути, як потріскують чорні ланцюги на руках Д’явола.
Нік повільно стиснув кулак.
Перед очима одразу виникла Роксана.
Кеті.
Мері.
Їхні голоси.
Їхні обличчя.
Його сім’я.
Темрява всередині різко заворушилась.
Наче чекала відповіді.
Хел уважно спостерігав за ним.
— Ти вже майже бог, Ніку.
Його голос став м’яким.
Майже переконливим.
— Але поки в тебе є те, що можна відібрати… тебе можна зламати.
Слова Хела зависли в повітрі.

Роксана сиділа нерухомо саме там, де він наказав.
Біля холодної кам’яної стіни.
Навіть не намагаючись поворухнутись.
Бо знала — не зможе.
Закляття все ще тримало її міцніше за будь-які ланцюги.
Кроки Хела ще довго відлунювали коридором після того, як він забрав Д’явола.
А потім у печері стало тихо.
Лише вони двоє.
Нік стояв спиною до неї біля темного розлому в скелі.
Наче намагався втримати контроль хоча б над чимось.
Темрява навколо нього рухалась повільно, ліниво торкаючись каменю, мов жива тінь.
Роксана мовчки дивилась на нього.
І серце боліло ще сильніше від того, що це досі був він.
Той самий чоловік, якого вона кохала.
Той самий, заради якого відмовилась від усього.
Нік повільно заплющив очі.
Бо її запах уже зводив його з розуму.
Теплий.
Знайомий.
Рідний.
Від нього пам’ять починала душити сильніше за темряву.
В його голові спалахували уривки минулого.
Її сміх.
Її руки.
Те, як вона дивилась на нього раніше.
До всього цього.
Нік різко стиснув кулаки.
Темрява навколо нервово здригнулась.
Роксана помітила це.
— Ти досі борешся, — тихо сказала вона.
Він засміявся.
Але в тому сміху не було радості.
— Ти навіть не уявляєш наскільки.
Нік повільно повернувся до неї.
І на секунду весь світ ніби завмер.
Бо він дивився на неї так…
наче одночасно хотів обійняти.
І зламати.
Його погляд ковзнув по її обличчю.
По губах.
По волоссю, яке спадало на плечі.
І що довше він дивився, то важче йому ставало дихати.
— Не дивись на мене так, — хрипко сказав він.
Роксана повільно підняла голову.
— Як?
Тиша.
Нік підійшов ближче.
Повільно.
Небезпечно близько.
— Наче я ще можу зупинитись.
Її серце пропустило удар.
Від нього зараз виходила страшна сила.
Темна.
Нестримна.
Але під нею все ще був той самий Нік.
І це було найгірше.
Бо вона бачила — він справді страждає.
Він опустився перед нею навпочіпки.
Їхні обличчя тепер були зовсім близько.
Нік простягнув руку й повільно прибрав пасмо волосся з її обличчя.
Його пальці тремтіли.
Ледь помітно.
— Я ненавиджу це, — тихо прошепотів він.
— Що саме?
Він усміхнувся втомлено.
Болісно.
— Те, що навіть зараз… ти для мене важлива. Занадто важлива
Роксана відчула, як у грудях щось стислось.
На секунду їй здалось, що вона знову бачить свого Ніка.
Справжнього.
Але темрява всередині нього одразу ворухнулась.
Наче розлютилась через цю слабкість.
Чорні вени різко проступили на його шиї.
Погляд потемнів.
І він різко схопив її за підборіддя.
Не боляче.
Але владно.
— І саме тому ти моя найбільша проблема. Я зламаю.... І знизу цю проблему.
Його голос став нижчим.
Небезпечнішим.
Роксана затамувала подих.
Нік дивився на її губи так довго, що їй стало важко дихати.
Наче боровся сам із собою.
І програвав.
Він нахилився ближче.
Його лоб торкнувся її.
Роксана відчула, як темрява навколо них почала тремтіти разом із ним.
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу просто забути тебе, — прошепотів він.
На мить просто вдихнув її запах так, ніби це було єдине, що ще тримало його живим. В потім його губи торкнулися її.