Розділ 5.

Табір повільно втрачав надію.
Це відчувалось у всьому.
У поглядах людей.
У мовчанні.
У тому, як тепер рідко хтось сміявся.
Навіть повітря стало іншим.
Важким.
Сірим.
Бар’єр навколо табору мерехтів нестабільно. Золоті нитки світла тепер були вкриті тонкими чорними прожилками, які з кожною годиною ставали більшими.
Наче щось гнило зсередини.
Люди боялись навіть дивитись у його бік.
Діти більше не грались біля межі табору.
Дехто вже почав говорити про втечу.
Інші — про те, що це кінець.
На головній площі було незвично тихо.
Кілька воїнів мовчки лагодили зруйновані укріплення, хоча всі чудово розуміли — якщо Порожні нападуть знову, дерев’яні стіни їх не врятують.
Елла сиділа на сходах біля головного будинку, стискаючи в руках куртку Роксани.
Вона майже не спала від тієї ночі.
Очі почервоніли.
Обличчя стало блідим.
Дерек мовчки сів поруч.
Кілька секунд вони просто дивились уперед.
На людей, які втомились боятись.
— Як думаєш де вона, — тихо сказала Елла.
Дерек важко видихнув.
— Незнаю
Вона одразу похитала головою.
— Моя сестра стільки мучилась і страждала.
Її голос затремтів.
— Я не розумію чому знову всі нещастя сипляться на неї.
Дерек провів рукою по обличчю.
Він подивився на чорні тріщини у бар’єрі.
— Якщо це справді він стоїть за всім…?!
Договорити він не зміг.
Бо не існувало слів, які могли пояснити, як страшно втрачати рідну людину саме так.
У головній залі Меріон стояв над картою, сперши руки об стіл.
Він виглядав виснаженим.
Арон сидів неподалік, намагаючись стабілізувати бар’єр за допомогою магічних символів, які світились просто в повітрі.
Марно.
Щоразу чорні прожилки повертались.
— Воно заражає магію, — тихо сказав Арон.
Меріон мовчки кивнув.
— Якщо так піде далі, бар’єр або впаде… або стане чимось іншим.
Лея, яка стояла біля вікна, повільно обернулась.
— Що значить “іншим”?
Ніхто не відповів.
Бо всі боялись навіть думати про це.
Ада сиділа окремо біля каміна.
Вона весь час дивилась на вогонь так, ніби намагалася знайти в ньому відповіді.
— Люди втрачають віру, — тихо сказала вона.
Меріон підняв голову.
— Я знаю.
— Ні, ти не розумієш.
Ада повільно встала.
— Вони більше не вірять, що ми можемо перемогти.
І саме це було найстрашнішим.
Бо вона мала рацію.
Люди ще тримались.
Ще боролись.
Але вже без надії.
Раптом двері головної зали різко відчинились.
До кімнати забіг один із вартових.
Наляканий.
— Там… там щось біля бар’єра.
Усі миттєво напружились.
Арон підвівся першим.
— Порожні?
Вартовий похитав головою.
І це налякало ще більше.
— Ні.
Він нервово ковтнув повітря.
— Це людина.
— Одна? — різко спитав Дерек.
Вартовий показав на пальцях число 2.
— Хто це?, запитав Арон
Вартовий зблід.
А потім тихо відповів:
— Нік.

Ніхто не зрозумів, як саме це сталося.
Бар’єр не зламався.
Не відкрився.
Він просто… пропустив їх.
Наче впізнав.
Наче сам схилився перед темрявою, яка тепер жила в Ніку.
Він ішов повільно через головну площу табору.
Спокійно.
Без зброї.
Без армії.
І саме це лякало найбільше.
Поруч із ним рухався Хел.
Темний плащ тягнувся по землі, а очі уважно ковзали по людях навколо.
Воїни стояли з натягнутими луками.
Маги тримали напоготові мерехтливі кулі.
Але ніхто не наважувався напасти першим.
Бо всі відчували.
Силу.
Величезну.
Неправильну.
Нік виглядав майже так само, як раніше.
Те саме обличчя.
Те саме волосся.
Той самий голос.
І водночас…
ніби щось всередині нього померло.
У його погляді більше не було тепла.
Лише холодний контроль.
Він зупинився посеред площі.
І всі навколо завмерли.
Елла першою не витримала.
— Де Роксана?
Нік перевів на неї погляд.
Спокійний.
Майже байдужий.
— Моя дружина, то не ваша проблема.
Ада стиснула кулаки.
— Що ти з нею зробив?
Ледь помітна усмішка.
— А ти новенька, вперше тебе бачу.
Меріон різко напружився.
Арон зробив крок вперед.
— Чого ти хочеш?

Нік повільно оглянув табір.
Людей.
Бар’єр.
Наче оцінював, скільки ще це місце протримається.
А потім тихо сказав:
— Чашу Грааля.
Повітря ніби стало важчим.
Меріон зблід першим.
І Нік це помітив.
— Значить, я мав рацію.
— Я не знаю, про що ти, — різко відповів Меріон.
Хел тихо засміявся.
— Погано брешеш.
Нік зробив кілька кроків ближче.
І воїни навколо одразу напружились.
Земля під ногами почала темніти.
— Чаша Грааля, — спокійно продовжив Нік. — Артефакт, який здатен поглинати божественну силу. І передавати її тому хто з неї відіп'є.
Він нахилив голову.
— І я точно знаю, що вона  тут.
Меріон мовчав.
Надто довго.
Арон різко подивився на нього.
— Меріон…
— Я не знаю, де вона, — тихо сказав той.
Нік уважно дивився йому в очі.
Наче слухав не слова.
— Неправда.
Темрява навколо нього ворухнулась.
Кілька людей інстинктивно відступили назад.
Лея нервово ковтнула повітря.
— Навіщо вона тобі?
Нік повільно повернувся до неї.
І вперше за весь цей час в його очах промайнуло щось живе.
Щось схоже на одержимість.
— Бо є сила… яку я маю забрати. І я збираюсь її отримати.
Меріон похолов.
— Нік… якщо ти використаєш чашу…
— То що?
Його голос став тихішим.
Небезпечнішим.
— Світ зруйнується?
Він ледь усміхнувся.
— Подивись навколо, Меріоне.
Нік повільно розвів руками.
— Він уже руйнується.
А потім Хел раптом напружився.
Його голова різко повернулась у бік лісу.
— Нік…
У ту ж секунду земля здригнулась.
Раз.
Потім ще.
А за межами бар’єра знову почали з’являтись білі очі.