Розділ 4.

Роксана ніколи не боялась Ніка.

Навіть тоді, коли весь світ боявся.

Навіть тоді, коли в ньому жила темрява.

Вона завжди бачила в ньому людину.

Свого чоловіка.

Того, хто тримав її за руку серед хаосу.

Того, хто дивився на неї так, ніби вона була цілим світом.

Але зараз…

щось було не так.

Нік стояв навпроти неї абсолютно спокійний.
І саме цей спокій лякав найбільше.
Його погляд ковзав по ній повільно.
Уважно.
Наче він спостерігав за кожною емоцією на її обличчі.
За кожним вдихом.
І коли він помітив страх у її очах…
усміхнувся.
Ледь помітно.
Наче йому це сподобалось.
У Роксани похололо всередині.
Ні.
Це був не той Нік.
Не її Нік.

Вона різко відступила назад.
Ще крок.
І ще.

— Роксана… — його голос був тихим. Майже ніжним. — Не треба.
Але саме від цієї ніжності ставало моторошно.
Вона різко розвернулась.
Земля під ногами здригнулась.
Коріння почало прориватись крізь кам’яну підлогу.

Роксана підняла руку, готуючись пробити стіну й вирватись звідси.

— Стій.

Одне слово.
І її тіло завмерло.
Повністю.
Роксана різко вдихнула.
Ні.
Ні, ні, ні…
Вона спробувала поворухнутись.
Безрезультатно.
Її власне тіло більше їй не належало.
Нік повільно підійшов ближче.

Без поспіху.

Наче насолоджувався моментом.

— Бачиш? — тихо сказав він. — Тобі більше не потрібно тікати.

У грудях Роксани наростав жах.
Справжній.
Первісний.
Вона знову спробувала використати силу.
Коріння під ногами здригнулось.
І одразу завмерло.

— Я сказав, не треба., його голос прозвучав як наказ.
Її рука сама опустилась.

Проти її волі.
Очі Роксани розширились.

— Що… ти зі мною зробив?..

Нік усміхнувся.
І від цієї усмішки Д’явол у кутку тихо засміявся.
Навіть він виглядав напруженим.

— Закляття прив’язки, — спокійно відповів Нік. — Працює ідеально.

Роксана різко повернула голову до нього.
— Ти збожеволів.
— Ні.
Він підійшов ще ближче.
Тепер між ними залишались сантиметри.
— Я просто хочу щоб ти була моєю. Без умов і боротьби.

Його пальці торкнулись її підборіддя.
Роксана сіпнулась.
Але тіло не послухалось.
Нік помітив це.
І в його очах промайнуло щось темне.
Задоволення.

— Тобі страшно. Дивно. Ти ж так мене кохаєш. Хіба можна кохати і боятися одночасно.
Він справді насолоджувався цим.
Тим, що тепер вона не може чинити опір.
Тим, що має владу над нею.

Роксана бачила перед собою людину, яку любила понад усе.

І водночас…

не впізнавала її зовсім.

Нік повільно провів пальцями по її волоссю.

— Скажи мені, як забрати силу д'явола.

Вона мовчала.

— Роксана.

Її тіло здригнулось.

Закляття стискало свідомість, мов ланцюги.

Вона стиснула зуби.

— Ні. Я незнаю. Знаю лише що якщо його вбити, то сили перейдуть до мене.

В його очах щось змінилось.

Темрява навколо різко ворухнулась.

Д’явол напружився.

— Не роби цього, хлопче.

Нік навіть не подивився на нього.

Він дивився лише на Роксану.

— Стань на коліна.

І її тіло послухалось.

Миттєво.

Роксана різко впала на коліна перед ним.
Від жаху.

Нік повільно нахилився до неї.

І тихо прошепотів:

— Тепер ти розумієш… що означає належати мені.

Ніч у таборі була довгою.

Надто тихою.

Після нападу майже ніхто не спав.

Люди боялись.

І справа була вже не лише в істотах.

Усі відчували, що насувається щось значно гірше.

У головній бібліотеці табору горіло лише кілька свічок.

Старі полиці тонули в темряві, а повітря пахло пилом, воском і старим папером.

Меріон сидів за столом уже багато годин.

Можливо, добу.

Перед ним лежали десятки відкритих книг, сувоїв, записів і древніх щоденників мисливців на темряву.

Його очі почервоніли від втоми.

Руки тремтіли.

Але він продовжував шукати.

Знову.

І знову.

І знову.

— Ти так помреш швидше, ніж нас уб’ють ті створіння, — тихо сказала Елла, заходячи до бібліотеки з чашкою гарячого чаю.

Меріон навіть не підняв голови.

— Я майже знайшов.

— Ти це говориш уже шість годин.

— Ні. Цього разу справді.

Елла поставила чашку поруч і сіла навпроти.

На столі лежав малюнок істоти.

Спотворене тіло.

Порожні білі очі.

Попіл замість шкіри.

Елла скривилась.

— Вони мені вже снитися почали.

Меріон нарешті підняв голову.

І в його очах було щось… неправильне.

Тривога.

Справжня.

— Я знаю, що це.

Елла випрямилась.

— Що?

Меріон повільно повернув до неї стару книгу.

Настільки стару, що сторінки ледве тримались купи.

На пожовклому аркуші був символ.

Чорне коло з тріщиною посередині.

І напис древньою мовою.

— Їх називали Порожніми.

Навіть сама назва звучала моторошно.

— Це не демони, — тихо сказав Меріон. — І не створіння Пекла.

Він нервово ковтнув повітря.

— Вони значно старші.

Елла насупилась.

— Старші за Д’явола?

— За все.

— Це неможливо.

— Саме тому про них майже нічого не залишилось.

Меріон перевернув сторінку.

Там був малюнок.

Темна постать.

А навколо неї сотні білих очей.

— Порожніх створили ще до появи богів.

Елла відчула холод по спині.

— Для чого?

Меріон мовчав кілька секунд.

А потім тихо відповів:

— Для знищення безсмертних.

Свічка поруч різко згасла.

Обидва здригнулись.

— Це жарт?.. — прошепотіла Елла.

— Хотів би я.

Він провів рукою по тексту.

— Вони не просто вбивають.

Його голос став тихішим.

— Вони пожирають силу богів. Безсмертя. Магію. Душу.

Кола одразу згадала, як істоти торкались Роксани.

Як слабшала її сила.

— Саме тому вони не помирали… — прошепотіла вона.

Меріон кивнув.

— Вони відроджуються від поглинутої сили.

А потім Елла повільно підняла очі.

— Якщо вони були створені для знищення безсмертних…

Вона різко вдихнула.

— То хто їх повернув?

Меріон мовчав.

І це мовчання було страшнішим за відповідь.

Бо вони обоє вже знали.

Раптом двері бібліотеки різко відчинились.

Арон зайшов швидко, напружений.

— Вам треба це побачити.

— Що сталося? — одразу підвелась Елла.

Арон виглядав блідим.

Незвично блідим навіть для нього.

— Бар’єр.

Меріон нахмурився.

— Що з ним?

Арон подивився прямо на нього.

І тихо сказав:

— Він почав чорніти.