Розділ 3.

У підземній залі було тихо.

Неприродно тихо.

Лише вогонь у чорних чашах на стінах іноді здригався, відкидаючи на камінь живі тіні.

Посеред зали лежала Роксана.

Нерухомо.

Її довге волосся розсипалось по темному каменю, а обличчя виглядало надто спокійним для людини, яку щойно вирвали з поля бою.

Наче вона просто спала.

Нік сидів поруч.

Мовчки.

Його рука повільно ковзала по її волоссю.

Обережно.

Майже ніжно.

Так, ніби він боявся зробити їй боляче.

І водночас…
у цій ніжності було щось неправильне.
Темне.
Хворобливе.
Він дивився на неї довго.
Надто довго.

— Ти все ще прекрасна, — тихо сказав він.

Темрява біля його ніг ворухнулась.
Наче слухала.
Чорні вени повільно проступили на його руках і так само повільно зникли.
Він нахилився ближче до Роксани.
Його пальці торкнулись її щоки.

— Навіть після всього… я досі.....

Голос був тихим.

Справжнім.

І саме це робило його страшним.
Бо десь глибоко всередині Нік усе ще був тим самим чоловіком.
Але тепер любов у ньому змішалась із темрявою.
І перетворилась на одержимість.
За троном тихо здригнулась тінь.

Хел мовчки спостерігав за ним із темряви.

Він уже давно перестав розуміти, де закінчується кохання Ніка і починається божевілля.

— Вона зненавидить тебе, — тихо сказав він.

Нік не обернувся.
— Ні.
Він провів пальцями по волоссю Роксани ще раз.
— Вона не вміє мене ненавидіти. Дуже важко ненавидіти того, кого кохаєш.

Тиша.
Потім Нік повільно підняв іншу руку.
І в ній з’явилась книга.

Книга вічного падіння.

Її сторінки самі перегортались від темної сили, що жила всередині.

Старі символи світились червоним.

Живим.
Небезпечним.

— Я знайшов дещо цікаве, — тихо сказав Нік.

Хел напружився.

— Що саме?

Нік усміхнувся.

Ледь помітно.
— Закляття прив’язки.
Навіть повітря в залі стало холоднішим.
— Нік…
— Воно працює тільки за однієї умови, — перебив він спокійно. — Якщо людина кохає того, хто накладає закляття.

Він опустив погляд на Роксану.
— А вона мене кохає.

Тиша стала важкою.
— Ти хочеш поневолити її? — тихо спитав Хел.

Нік нарешті подивився на нього.
І від цього погляду навіть він відступив на крок.
— Я хочу, щоб вона залишилась зі мною. Щоб була вірною і слухняною.

Темрява за його спиною здригнулась сильніше.
— Я більше не дозволю їй піти. Вона робитиме все що я скажу.

У дальній частині зали почувся тихий сміх.
Д’явол.
Він сидів у колі символів, скутий ланцюгами, але очі вже світились небезпечним задоволенням.

— Подивись на себе, — хрипко засміявся він. — Ти навіть гірший за мене.

Нік повільно повернув голову.

І вся зала миттєво потемніла.

Сміх Д’явола стих.
— Замовкни.
Його голос більше не був повністю людським.
Нік підвівся.

Повільно підійшов до Д’явола.
— Мені потрібна твоя сила.

Д’явол усміхнувся.
— Тоді вбий мене.
— Ні.
Нік нахилився ближче.

— Якщо я це зроблю… усе перейде до неї.

Погляд Д’явола став уважнішим.

— А ти цього боїшся.
Нік мовчав кілька секунд.
Потім тихо відповів:
— Я більше не дозволю нікому бути сильнішим за мене. 

Тиша.

І вперше навіть Д’явол зрозумів…
що створив щось страшніше за самого себе.

Нік повільно повернувся до Роксани.
І знову сів поруч із нею.
Ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Ти знаєш, як забрати його силу, — прошепотів він. — І скоро ти мені все розкажеш.

Його пальці торкнулись сторінки книги.

Стародавні символи спалахнули яскравіше.

А десь глибоко всередині темряви…
щось прокинулось.

Табір знову став тихим.

Але тепер ця тиша була не мирною.

Вона була зламаною.

Дим і досі підіймався над зруйнованою частиною площі. Люди мовчки розбирали уламки, переносили поранених, намагались хоч якось повернути відчуття порядку.

Та всі розуміли правду.

Після цієї ночі щось змінилось.

Безповоротно.

Арон стояв біля північної межі табору.

Золоте світло бар’єра знову мерехтіло між деревами. Нерівно. Нестабільно.

Він витратив майже всі сили, щоб закрити пролом.

І тепер ледве тримався на ногах.

Меріон підійшов ближче, дивлячись на бар’єр із тривогою.

— Надовго його вистачить?

Арон гірко всміхнувся.

— Якщо чесно?

Він провів рукою по золотих нитках магії.

І ті здригнулись.

— Я не знаю.

Тиша.

— Вони стали сильнішими, — тихо сказав Меріон. — В наші сили слабшають.

Арон мовчки подивився в темний ліс.

Він теж це відчував.

Тепер навіть сам бар’єр боявся.

У головній залі було ще гірше.

Ада сиділа біля столу, опустивши голову на руки.

Вперше за весь час Елла бачила богиню кохання настільки зламаною.

— Це моя провина, — тихо сказала Ада.

Елла різко підняла голову.

— Не починай.

— Якби я не прийшла сюди… вони б не знайшли табір.

— Ні.

Елла сіла поруч.

— Вони б усе одно прийшли.

Ада нервово засміялась.

І цей сміх звучав майже як плач.

— Ми навіть не знаємо, де її шукати.

Тиша.

— Якщо це справді Нік… — голос Ади затремтів. — То хто тепер здатен його зупинити?

Елла не відповіла.

Бо відповіді не існувало.

Еббі стояла біля дверей, мовчки слухаючи розмову.

В її руках була куртка Роксани, яку знайшли після бою.

Вся в попелі.

І чомусь саме це зламало її найбільше.

— Вона ж повернеться, правда?.. — тихо спитала молодша сестра Роксани

Ніхто не відповів одразу.

Ада заплющила очі.

Елла важко видихнула.

І саме ця тиша сказала більше за слова.

Дерек сидів окремо біля стіни.

Похмурий.

Злий.

Він уже кілька годин точив меч, хоча лезо й без того було гострим.

Скрегіт металу діяв усім на нерви.

— Ти скоро дірку в мечі протреш, — втомлено сказав Меріон, заходячи в залу.

Дерек навіть не підняв голови.

— Тоді знайду інший.

Меріон мовчки сів навпроти.

— Ти хочеш піти за ними.

— А ти ні?

Тиша.

Дерек нарешті підняв очі.

— Це мій брат.

Його голос був хрипким від злості та безсилля.

— І я навіть не знаю… чи він ще живий там всередині.

Ніхто не знайшов слів.

Бо всі боялись однієї й тієї самої думки.

Що, можливо, Нік уже не потребує порятунку.

Що, можливо…

він сам став тим, від чого колись захищав 


— Що ж нам робити?, розгублено сказала Еббі

— Я незнаю — одразу відповіла Елла.