Розділ 1.

Минув місяць.
Лише місяць.
Але для Роксани це виглядало як ціле життя.
Табір поступово оживав. Люди відбудовували будинки, лагодили паркани, знову розпалювали вечорами вогнища. Діти сміялися. А завдяки силам Роксани, табір перетворився на затишне, зелене квітуче містечко серед чорного попелу.
Усі намагались жити далі.
Або хоча б робити вигляд.
Роксана стояла біля краю бар’єра й мовчки дивилась у темний ліс.
Бар’єр тепер був іншим.
Сильнішим.
Живим.
Він реагував на неї, ніби сама земля вплітала свою силу в захист табору. Трава біля її ніг повільно проростала навіть крізь каміння.
Колись це б здивувало її.
Тепер ні.
Після всього, що сталося, бути Богинею Землі вже не здавалося чимось дивним.
Найдивнішим було інше.
Тиша.
Ні Д’явола.
Ні темряви.
Ні Ніка.
Наче світ завмер перед чимось страшним.
— Мамо!
Роксана обернулась.
До неї бігли діти. Втомлені після тренувань, але усміхнені. І від цього серце стискалось ще сильніше.
Бо вони все ще чекали.
Усі чекали.
— Лея сказала, що сьогодні буде свято біля вогнища! — радісно сказала молодша дівчинка.
Роксана слабо усміхнулась.
— Це добре.
— А ти прийдеш?
Пауза.
— Прийду.
Дівчатка обійняли її й побігли назад до табору.
Роксана дивилась їм услід.
І на мить дозволила собі повірити, що все може бути нормально.
Але лише на мить.
Бо вона відчувала це.
Щоночі.
Темрява все ще існувала.
Іноді вона прокидалась серед ночі від дивного зв’язку між ними.
Наче десь дуже далеко Нік досі кликав її.
Або боровся.
Вона шукала його всюди.
У покинутих землях.
У руїнах фортець.
Навіть у самому Пеклі.
Нічого.
Жодного сліду.
Наче він просто зник зі світу.
— Ти знову тут.
Голос Меріона пролунав позаду тихо, майже обережно.
Роксана не обернулась.
— Ти мав би спати.
— А ти мала б перестати шукати його кожної ночі.
Тиша.
Він підійшов ближче.
— Роксана…
— Я мушу йому допомогти.
Меріон важко видихнув.
— Іноді надія робить тільки боляче.
Тепер вона обернулась.
В її очах не було злості.
Тільки втома.
— А іноді це все, що в нас залишається.
Меріон замовк.
Бо знав — вона не здасться.
Ніколи.
Раптом вітер став холоднішим.
Бар’єр тихо затріщав.
Роксана різко підняла голову.
Її погляд змінився миттєво.
Напружений.
Небезпечний.
— Що таке? — одразу спитав Меріон.
Вона не відповіла.
Десь далеко за лісом…
щось рухалось.

Вона різко обернулась у бік лісу.
Меріон одразу напружився.
— Що ти відчуваєш?
Роксана не відповіла.
Вона прислухалась.
До землі.
До вітру.
До того дивного неспокою, що повільно розповзався бар’єром.
А потім з темряви між деревами почали виходити люди.
Повільно.
Виснажені.
Поранені.
Деякі ледве тримались на ногах.
Лея, яка саме вибігла з центрального двору, різко зупинилась.
— Хто це?..
Арон миттєво вихопив зброю.
— Всі назад за бар’єр!
Але Роксана вже дивилась не на людей.
На жінку попереду.
Високу.
У довгому світлому плащі, забрудненому попелом і кров’ю.
Її волосся, колись золотаве, тепер було майже сірим від пилу.
Але очі…
Роксана впізнала б їх будь-де.
І завмерла.
— Ада?..
Жінка підняла голову.
На секунду в її втомленому обличчі промайнула легкість.
— Роксана…
І майже одразу її ноги підкосились.
Роксана кинулась вперед і встигла підхопити її.
— Боже… що сталося?
Ада важко дихала.
Її руки тремтіли.
Богиня кохання ніколи не виглядала так.
Наляканою.
— Вони прийшли вночі… — прошепотіла вона.
Люди позаду неї мовчали.
У їхніх очах був той особливий жах, який залишається після справжнього пекла.
— Хто прийшов? — різко спитав Арон.
Ада підняла на нього погляд.
І Роксана відчула, як всередині холоне кров.
— Ми не знаємо.
Тиша.
Меріон підійшов ближче.
— Демони?
Ада повільно похитала головою.
— Ні… щось інше.
Вона ковтнула повітря.
Наче навіть згадувати про це було важко.
— Вони не говорять. Не відчувають болю. І коли ми їх вбивали…
Вона замовкла.
— Що? — тихо спитала Лея.
Ада подивилась прямо на Роксану.
— Вони відроджувались.
Тиша впала миттєво.
— Що ти маєш на увазі? — насупився Дерек.
— Попіл.
Її голос затремтів.
— Вони розсипались попелом… а потім знову вставали.
У таборі стало тихо настільки, що було чути вітер.
— Це неможливо, — прошепотів Меріон.
— Я теж так думала.
Ада повільно озирнулась на людей, що прийшли з нею.

— Від нашого табору майже нічого не залишилось.
Роксана дивилась на сестру і не впізнавала її.
Ада завжди була світлом.
Спокоєм.
Теплом.
А зараз у її очах жив лише страх.
— Скільки вижило? — тихо спитала Роксана.
Ада заплющила очі.
— Дванадцять.
Лея прикрила рот рукою.
Дерек тихо вилаявся.
— А інші?.. — прошепотіла Лея.
Ада не відповіла.
І це було гірше за будь-які слова.
Роксана повільно випросталась.
Всередині знову прокидався той самий холодний страх, який вона відчувала перед падінням фортеці Д’явола.
Ніби світ знову попереджав її.
Це тільки початок.