Оповідання 5. Вісім років. Призначення.

Мистецтво пізнання – це знання того, що потрібно ігнорувати.

Румі

Бувають такі дуже смішні діти, вони ведуть себе нарочито по-дорослому і часто кажуть досить цікаві речі. З дитячих вуст це виглядає смішно, але приказку, що вустами малечі промовляє істина – ніхто не відміняв.

Я була саме такою дитиною. Смішною, люди животи рвали, але це мене не засмучувало і не ображало, відчувалась щирість і щастя, а що в них може бути поганого, якщо люди щасливі, що сміються з моїх слів і дій, то хай їм буде весело, думала тоді.

Плюс ще були яскраво виражені риси цікавості та кмітливості. До всього я мала діло і про все запитувала. Що як готується, кулінарні рецепти, механічні технології, склад тіла, космос. А потім все на практику. Розпитала як готувати макарони, і гайда до діла, все добре, але вкинула їх сирі в холодну воду, все зіпсувалось і зліпилось. Мама застає на кухні і чітко розуміє, що якщо я вже раз попробувала їх зварити, то точно буде і перша і друга спроба. Тож краще одразу навчити і не переводити продуктів.

Діло було влітку, родина сиділа у повному складі за плануванням наступного дня. День був не простим, а з великим планом «полоти і сапати картоплю», враховуючи середній об’єм городів маїє родини, який варіювався між 50 і 80 сотками – пахло тим, що це стратегія не на день, а на найближчий тиждень. Садити і копати картоплю я любила, а сапати і підгортати ні. Та і толку з мене було мало, смикала рослинки, сапу ж не давали, але по-перше, збитошницю вдома було лишати без діла небезпечно, а по-друге, діти в селі привчаються до роботи змалку. Якщо праця на городі важка – то дитина виконує завдання секретаря референта «подай-піднеси», що не мало допомагає процесу. Мене така перспектива аж ніяк не влаштовувала, і коли нарада вирішувала, хто залишиться вдома готувати обід, я несподівано для себе висунула власну кандидатуру.

Страшно було, смерть. В повітрі зависла недовіра. Родина не могла ризикувати наявністю якісного обіду після важкої роботи на полі, але я зібрала всю власну волю і заявила, що приготую і борщ і кашу! Продекламувала вголос рецепти і технологію приготування, щоб ні у кого не виникало зайвих питань щодо компетенцій, а сама ледь свідомість не втратила від хвилювання. З одного боку – відповідальність, з другого звільнення від городів і бонусом «сам у дома в 8 років». Якось я тоді їх вмовила.

Мама звечора спокійно обговорила зі мною план дій щодо обіду. Її впевненість добре мене підбадьорювала… На фоні хвилювання відчувався аромат великої пригоди.

Зранку, я уявила себе Макаровичем із програми «СМАК», що зробиш, як вона була улюбленою, і заходилась готувати. Коли готуєш на автоматі, то страві елементарно може не вистачити уваги. А от коли увага дорівнює добрий обід, а добрий обід дорівнює звільненню від польових робіт, чесним шляхом на регулярній основі, тоді за нею не потрібно лізти в кишеню.

Борщ вийшов як з картинки! На бульйоні з кістки, червоний, густий. Майже всі інгредієнти власного вирощування. За технологією моєї родини капусту і зелень ми додаємо вкінці, щоб вони зберігали аромат і структуру. Відкриваєш двері хати, а борщем, безпомилково, вже пахне з порогу. Мій перший борщ, на щастя, вдався таким, шансу на помилку не було жодного.

Все вийшло краще, ніж всі очікували. Я була здивована від себе, родина була здивована моїм раннім кулінарний талантом, бабуся (головний бригадир родини), була задоволена тим, що ні одна доросла робоча одиниця не випадає з процесу.

Тоді я вперше відчула що таке покликання.

У кожного з нас є набір талантів, призначень. Це якісь такі вміння, від яких комфортно та тепло всюди - і в житті, і на душі. А є те, до чого ми не призначені, і тоді непризначена людина входить на непідходящу територію і створює там хаос, ранить себе та інших.

Призначень може бути багато. Я не стала кухарем за професією, але кулінарія, продукти - це великий пласт мого життя і цілий ряд улюблених занять. Завжди любила готувати і годувати, навіть більше ніж їсти.