Оповідання 2. Три роки. Вибір

Вибір може сказати про людину більше, ніж все інше.

Джоан Роулінг

Як багато серед нас дітей? Чи дорослішає душа людини, чи ми просто ті самі діти у великих тілах? Як чудернацьки діють тенденції, щось трансформується, щось змінюється, а звичка кусати губу під час мислення, формується з, скажем двох років, і йде з нами в могилу.

Іноді розумію, що трохи заносить, поведінка в тій чи іншій ситуації не дуже доросла. Тоді я запитую себе: «Скільки зараз років цій Нані, яка щодуху ламає ці дрова?»

 І знаєте, якщо запитати себе щиро, то відповідь приходить миттєво. Коли я задаю це питання собі, то надіюсь, що це потягне хоча б на вісім, а ні, як правило три… чотири…. Ну максимум, п’ять.

З другого боку, в дитинстві воно якось легше і сміливіше.

Якщо добряче позгадувати дитячі ігри, то чесно можна сказати: «добре, що вижив». Не те, що ми тоді займались чимось дуже страшним чи протизаконним. Ні, але були височенні дерева, з яких було боляче падати, велосипеди, глибокі ставки, стиглі черешні з собаками в дворі і величезне бажання бути володарем цього прекрасного світу. Це магія формування характеру, щось генетично незмінне, щось національно притаманне, а щось додається з досвідом.

Як же я люблю робити вибір і обирати все й одразу!

 Як часто це виходить, то інша справа.

Коли мені було три, а моїй молодій і супер привабливій мамі двадцять три, ми пішли в магазин продуктів. Все було спокійно і буденно, ми пройшли по липовій алеї, повз залізничні колії, які пахли бітумом і сіркою, та дістались магазину. Нащадок СРСР пам’ятник радянщини, пара букв на вивісці «МАГАЗИН» класично висіли догори дригом, величезний і бетонний будинок чекав на нас. З дверей віяло прохолодою, хлібом-цеглинкою, докторською ковбасою та інертністю. Ми придбали якийсь продуктовий набір, а мої фантазії були зайняті думками, які пригоди можуть бути мені доступні на зворотному шляху, в присутності мами. З одного боку, зовсім не можна робити збитків, з іншого, можна попробувати домовитися пройти по трубах, які йдуть над землею, десь на висоті 1 метра, а вона б мене за руку потримала. Труби це крута ідея.

-       А давай придбаємо тобі іграшку? – мої роздуми різко випарувались.

-       Іграшку! Звісно я хочу. Так, придбаємо! – добре, що мама ніколи з таким не жартувала, а блиск її очей підтверджував серйозність намірів.

-       Пішли вибирати. Диви, он що там є. Є лялька паша з синім волоссям, є з рожевим. Ти би яку ляльку хотіла? Велику? Маленьку?

-       Може би я хотіла машинку. Отого червоного камаза. І лялька теж красива. Хочу і машинку і ляльку, – вирішила я.

-       Ну, ми ж домовлялися на одну іграшку. Давай, обирай.

-       Добре, тоді машинку.

-       Беремо машинку! – зафіксувала мама.

Продавчиня довго копошилась і пхала ту машинку у коробку, а я розробляла хитрий план, як виторгувати ляльку.  «Домовленості про одну іграшку не було, але я вже згодилась на машинку. Можна ще разок спробувати, звісно, є ризик, що це зіпсує настрій і мене добряче висварять. Але сварять пів години, а лялька моя назавжди. Як мінімум, спроба варта того».

 У цей момент мама урочисто нагнулась і вручила мені пакунок. І тут мені на думку спадає ідея, роздумувати немає часу, з корисного я точно розумію, що маю бути ніжна і смішна і точно не нити, бо радісні люди точно щедріші, ніж роздратовані.

Вилітаю на вулицю, ставлю за двері магазину машинку, повертаюсь до продавця з мамою, які завмерли в німій сцені і заявляю «А ТЕПЕР ЩЕ ЛЯЛЬКУ»! Жінки лягли від сміху і мені придбали ще ляльку.

То були особливі іграшки. Вони довго не ламались. Камазом було дуже зручно лупцювати хлопців. Сусідській дівчинці теж купили таку ляльку з іншим кольором волосся, був дуже вигідний формат гри, бо це могли бути дітки-близнюки. А коли я хочу все й одразу, мама завжди повторює « І ляльку, і машинку…», і ми таємниче посміхаємось.