Оповідання 1. Один рік. Відповідальність

Дитинство – це те, що ми втратили в часі, але зберегли в собі.

Ельчин Сафарли.

Мої туманні спогади починаються ще з утроби матері, а чіткий цілий спогад у найдрібніших деталях закарбувався в рік. Історія перевірена, рідні багато разів обговорювали, що вони самі не пам’ятають таких чітких деталей того дня.

Це був перший день народження. 1 рік. Рідні метушились з ранку, хтось мав приїхати. Я, звісно, знайомлюсь з фактом «День народження» - мені всі пояснюють, що це і знайомлять з поняття свята, настрій чудовий. До хати заходить дідусь, ясне сонце мого дитинства – біле, геть сиве хвилясте волосся завжди акуратно зачесане на бік, а на очах - усмішка, саме на очах… Дідусь підхопив мене на ручки і почав цілувати, я морщилась і навмисне викручувалася, сміялась і казала «колюций, колюций, колюций» - це була така особлива гра. Коли у діда відростала щетина, а я замість Ч, казала Ц, то він навмисно піддражнював мене, а потім лагідним голосом повторював «КолюЦий дід, колюЦий» і такі ми в ті моменти були щасливі… А після гоління дід заявляв: «Ану йди сюди, поцілуй дід шийку, поки не колюЦий».

В рік проект «дитина» потребує багато уваги, і якщо проект радісний, то багато щастя навколо нього. Дід заходився крокувати зі мною по хаті, приговорював, яка я молодець і гарно вже переставляю ніжки, а потім взяв і пустив мою руку….

«Як страшно! Як високо! Як невпевнено!» вискочив страх, повітря не вистачало, я махала руками, щодуху намагаючись відштовхнутись від повітря і швидко перебирала ногами.

«Діду, що ж ти наробив? Навіщо пустив мою руку? Тепер доведеться падати, точно буде боляче! Але стоп, швидше перебирати ногами! Ага, навпроти мама вже тягне руки, а ну скоріше до мами».

«Пішла! Пішла сама! Ви бачили! Сама пішла», - чула я десь далеко, а сама щоглибше пірнула в шию мами і слухала як торохтить серце, думала - вискочить, жадібно нюхала маму і заспокоювалась у її теплих обіймах.

«Тепер вони будуть регулярно так мене тренувати, всі ходять самі, зрозуміло. Але можна ще трохи походити за руку? Треба тепер і самій міцніше чіплятись, бо дід застав мене зненацька, більше він таке не проверне. Хай пускає, тепер я буду триматись сама».

Люблю цей спогад, бо це була перша «відповідальність», яку я пам’ятаю. Тому, що було дуже неприємно: «болю і падінню» я сказала – окей, так треба, розумію і розумію що мало, що від мене залежить поки, але я зроблю все що в моїх силах і буду і ногами перебирати, і ще й триматись сама.