Глава 4

Тиша після аерозолю була не сном, а отруєним спокоєм. Джо прокинувся з м’яким присмаком м’яти на язиці та ватою в голові, але під нею, наче струна, натягнута до болю, трималася нитка нової свідомості. Вона була тонкою, ледве помітною, але вже не рвалась. Її не проковтнув туман корекції. Вона була його.

Його першим рухом було не відкрити очі, а слухати. Гул вентиляції. Далекий крок за дверима. Моніторний біп-біп. Звичайний оркестр цього місця. Але сьогодні він шукав фальшиві ноти. Напруга, з якою він чекав повторення стукітів у трубі, була гнітючою. Марк не відповів. Тиша з тієї сторони була густішою за бетон. Вона говорила сама за себе. Він лежав із заплющеними очима, і уявлення про те, що сталося з тим незнайомцем, викликало не жах, а щось гірше – холодну, беззубу скорботу, змішану з провиною. Він міг би зробити щось? Ні. Але це не полегшувало ні на грам.

Двері відчинилися. Кроки не медика. Важкі, розмірені. Охоронець.

– Підйом. Гігієна. За десять хвилин – сніданок у спільній зоні, – голос був безбарвним, як вода з-під крана.

Джо відкрив очі і підкорився. Рухи його були плавними, вивченими. Він встав, пішов у санвузол. Вдень раніше він дивився у власне відбиття в «розумному» дзеркалі з огидою, потім з байдужістю. Зараз він дивився прискіпливо, як на карту. Хто я зараз? Якого мене вони бачать? Обличчя було трохи повнішим, розслабленим від синтетичного харчування. Очі... в очах була порожнеча. Добре. Це те, що їм потрібно. Він навмисно розслабив погляд, зробив його трохи несфокусованим, як у тих двох чоловіків у лаунжі. Не викликати інтересу. Бути сірою плямою.

Сніданок у спільній зоні. Ті самі двоє чоловіків сиділи за столом, повільно жуючи кашу з нейтральним виразом обличчя. Жінки не було. Її відсутність ударила Джо, наче потилицею. Він взяв свій пайок – таку саму кашу – і сів подалі, спиною до стіни, щоб бачити все.

П’ятнадцять хвилин по тому вона з’явилася. Її супроводжувала доктор Ірина. Жінка – він так і не знав її імені – йшла рівно, але її погляд був прикутий до підлоги. Ірина говорила з нею тихо, голосом медової солодкості. «...прогрес очевидний, Ліно. Ми пишаємося тобою. Зовсім трохи залишилось».

Ліна. Отже, у неї було ім’я. Вона кивнула, не піднімаючи голови, і сіла за стіл одна. Доктор Ірина кинула загальний, сонячний погляд на залу і пішла.

Джо вдивлявся у Ліну, намагаючись не бути очевидним. Вона була молодою, може, трохи за тридцять. Темне волосся, зібране в акуратний хвіст. Руки з довгими пальцями лежали на столі, але не були нерухомими. Вона барабанила одним нігтем по пластику. Дуже швидко, ледь чутно. Та-та-та-та. Павза. Та-та-та-та. Це не був нервовий тік. Це був ритм. Такий самий нав’язливий, як його власні думки.

Один з чоловіків підвівся, відніс тарілку і пішв у свою кімнату. Другий залишився, застигши з ложкою на півшляху до рота, наче завис. Лаунж наповнився тишею, порушуваною лише шамотінням віртуальних риб у акваріумі та цим ледь чутним постукуванням.

Джо взяв свою тарілку і пересів за стіл поруч із Ліною. Не надто близько. Просто в межах досяжності голосу. Він почав їсти, дивлячись у свою кашу. Потім, немов сам собі, пробурмотів:

– Сьогодні ритм у вентиляції якийсь дивний.

Постукування нігтем раптом зупинилося. Він відчув, а не побачив, як вона напружилася. Він продовжував їсти.

– Звучить, ніби щось застряло, – додав він так само тихо, з нудьгуючою інтонацією.

Мовчанка. Потім він почув її голос. Низький, трохи хрипкий, наче не використовувався довго.

– Ти чуєш ритм? – запитала вона, не дивлячись на нього. Вона дивилася на свої руки.

– Іноді, – сказав він обережно. – Перед сном.

– Це не вентиляція, – сказала вона просто, і в її голосі промайнула іскорка чогось живого, гострого. – Це пісня. Яку я намагаюсь не забути.

Його серце зробило у грудях ривок. Пісня. Заборонене слово. Щось, що не має алгоритмічної користі, що несе в собі тільки емоцію, лише пам’ять. Це було небезпечніше, ніж будь-які політичні думки.

– Як вона звучить? – випустив він, ледве дишачи.

Вона на мить підвела на нього погляд. Її очі були не порожніми. Вони були схожими на згаслий вогонь, в якому ще тліють червоні жаринки. Потім знову опустила.

– Я забула слова. Залишився тільки ритм. Він... він залишився у пальцях.

Вона знову почала постукувати. Тепер він прислухався. Це був не просто метроном. Це був явний, складний ритм. Він намагався його зловити, запам’ятати.

– Вони кажуть, що пам’ятати непотрібне – біль, – сказав він, цитуючи стандартну формулу корекції, але злегка, як питання.

Її губи викривилися в чомусь, що могло б стати усмішкою, а стало гримасою.

– Біль – це єдине, що доводить, що ти був живим до. Інакше... інакле ти просто функція. Як вони.

Вона кивнула у бік чоловіка, що застиг. Ризик було колосальним. Розмова на межі. Будь-яка камера могла читати по губах, аналізувати паттерни розмови. Але саме ця небезпека розкрила йому щось: вона не боїться. Або боїться, але щось інше в ній сильніше. Це був перший живий вогник, який він побачив у цьому морі штучного світла.

– Мене звати Джо, – сказав він, хоча знав, що це безглуздо. Вони й так знали.