Глава 3 Проблиски в тумані

Сон був чорною, безбережною водою, в яку його скинули. Не було ні сновидінь, ні відчуття часу. Лише повна, глибинна відсутність. Повернення до свідомості було схожим на спливання з глибини через товстий шар киселі. Спочатку відчуття тіла: важкість, мов налиті свинцем кінцівки. Потім звуки: низький, одноманітний гул системи вентиляції та ледь чутний, заспокійливий біп-біп від монітора десь позаду. І лише потім – думки. Вони з’являлися повільно, ледачими спіралями, немов не бажаючи збиратись у щось ціле.

Він відкрив очі. Все та ж стеля. Все той же м’який, розсіяний світ. Але щось змінилося. Гостра, тісна тривога, що стискала грудну клітку кліщами з моменту арешту, зникла. На її місці була розлита, апатична спокійність. Наче все, що сталося – лист, агенти, наручники, жах – трапилося з кимось іншим, давно, і зараз лише згадується як незрозуміла історія.

«Ім’я. Віктор Крамер».

Думка пронизала туманну байдужість, мов голка. Вона прийшла разом із фрагментом пам’яті: шепіт у темряві, відчайдушний і настирливий. Він згадав. Труба опалення. Мертва зона. Марк. Ворожнеча.

Він повільно сів на ліжку. Тіло слухалося краще, ніж очікувалося. Голова була ясною, але дивно порожньою, наче хтось виніс звідти найважливіші речі та залишив тільки чисті, вимиті полиці. Але на одній із цих полиць лежало це ім’я. Як дивний, невідповідний за формою предмет, що не вписувався у новий, ідеальний порядок.

Двері відчинилися без стуку. Увійшла доктор Ірина. Сьогодні на ній був не білий халат, а світло-блакитний костюм, що надавало їй вигляду не лікаря, а турботливого консультанта.

– Джо, добрий ранок. Як ви почуваєтеся? – її голос був теплим, справжнім. Або він навчився так добре імітувати?

– Я... добре, – відповів він, і власний голос здався йому трохи чужим. Спокійним. – Трохи... порожньо.

– Це абсолютно нормально, – заспокоїла вона, сідаючи на стілець біля ліжка. – Ваш мозок пройшов через активну реконфігурацію. Частина застарілих, дисфункційних нейронних зв’язків була ослаблена. Зараз іде процес формування нових, більш здорових паттернів. Відчуття порожнечі – це тимчасова можливість заповнити цей простір чимось корисним. Як чистый аркуш.

Вона дивилася йому прямо в очі. Її погляд був відкритим, без приховування.

– Скажіть, Джо, ви пам’ятаєте, про що ми говорили вчора? Про сонце, світло, про те, як Система дбає про кожного?

Він кивнув. «Сонце сіє світло для всіх однаково». Фраза виникла в голові миттєво, наче завжди там була.

– Так. Це логічно.

– Чудово. А пам’ятаєте, що ви відчували перед тим, як потрапити до нас? Страх? Злість? Нерозуміння?

Він намагався викликати ті відчуття. Вони були притуплені, далекі, як опис симптомів хвороби в підручнику.

– Було... важко. Я не розумів.

– І зараз розумієте більше?

Він задумався. Ні, він не розумів «більше». Він розумів «інакше». Раніше система була ворогом, що тиснув на нього. Зараз вона видавалася... природним середовищем. Немов повітря, яким він дихав. Чи можна злитися на повітря? Це безглуздо.

– Система – це невід’ємна частина порядку, – сказав він обережно, відтворюючи логіку вчорашніх настанов. – Боротись із нею – це шкодити самому собі та іншим.

Доктор Ірина широко посміхнулася. Її задоволення здавалося щирим.

– Це дуже хороший, зрілий висновок, Джо. Ви робите значний прогрес. Зараз ми перейдемо до наступного етапу – інтерактивної симуляції. Вона допоможе закріпити нові моделі поведінки в безпечних, але реалістичних умовах.

Його відвели до іншої кімнати, більшої за розміром. У центрі стояло крісло з підлокітниками, перед ним – великий панорамний екран. На руків’ях крісла були сенсорні панелі.

– Надіньте це, будь ласка. – Медик подав йому легкі окуляри та навушники. Це не була маска, що відрізає світ. Це був апарат з розширеної реальності. – Симуляція починається зараз. Ваше завдання – взаємодіяти з віртуальним середовищем, приймаючи рішення на основі принципів Системи. Це допоможе оцінити ваші нові інстинкти.

Окуляри ожили. Джо опинився не в кімнаті, а в ідеальному віртуальному офісі. Світле приміщення, через скляну стіну виднівся зелений парк, працювали голографічні дисплеї. До нього підійшов аватар – колега з щирою посмішкою.

– Джо, привіт! Слухай, у мене виникла ідея щодо оптимізації алгоритму сортування даних. Але вона трохи виходить за рамки стандартного протоколу. Допоможеш мені протестувати її, не вносячи в систему звіт? Зекономимо час усій команді!

Це була перша ловушка. Пропозиція обійти протокол. Навіть у симуляції Джо відчув легкий укус тривоги. Стара частина його мозку, та, що ще не була повністю заглушена, закричала: «Це тестування! Вони перевіряють твою лояльність!». Але нова, заспокоєна частина відповіла логікою: «Система створена для ефективності. Порушення протоколу – ризик для стабільності. Навіть з найкращими намірами».

– На жаль, будь-яка зміна повинна проходити через валідацію протоколу, – почув він власний голос, спокійний і рішучий. – Це запобігає помилкам. Заповни форму запиту, і я з радістю розгляну її в робочому порядку.

Аватар колеги вигляв розчарованим, але згодним. Сцена розчинилася. З’явилася нова. Він був у віртуальному супермаркеті. До нього підійшов незнайомець із занепокоєним обличчям.