Розділ 21

Цей день я провела як на голках. Лікарі бігали, але нічого повідомляти не хотіли. Він теж переживав за мою дівчинку. Ходив туди-сюди і ніяк не міг перестати хвилюватись. Але я його розумію, ніхто не міг зрозуміти, що пологи будуть складними.

Але в один момент з палати почувся плач дитини та радісні вигуки лікарів. Я ширше усміхнулася і почала вслухатися в голос хлопчика, що зробив мене бабусею. Того дня я пообіцяла собі берегти його, не дивлячись на будь-що.

Але через кілька місяців між дівчинкою та зятем почалися розбіжності. На той час я приїжджала ще кожні два тижні на вихідних, щоб дати їм час відпочити і побути з коханим онуком. А ще через місяць, як тільки я зайшла в будинок, то зрозуміла, що щось трапилося. Змінилось. Я зайшла на кухню, орієнтуючись на звуки, і виявила жахливу картину. Вона збожеволіла. Стояла над дев'ятимісячною дитиною з ножем у руці. Я одразу ж кинулася до неї і спробувала відібрати зброю, але вона, як тільки побачивши мене, викинула її і почала плакати. Я довго ще не могла зрозуміти, через що, що мучить її душу? І тому довелося поговорити із зятем. Ми не мали особливо близьких стосунків, але він здавався мені розуміючим.

- Що з нею? - Я зайшла до нього в кабінет, після того, як поклала її в ліжко подалі від Хаджиме. Вона назвала сина початком життя, хоча жити так і не почала.

- Збожеволіла. Каже, що він винний у її нестабільності. – Дуже втомленим голосом відповів він.

– У неї щось із здоров'ям?

– Вона не може більше займатись спортом, як раніше. Її не допускають через хворобу, яку виявили лікарі після пологів. – Така ситуація вивела мене із себе. Декілька сльозинок покотилися геть з моїх очей. Бідолашна дівчинка, що їй доводиться пережити. Раніше вона жила спортом, а зараз зовсім не схожа на себе. Але він продовжив говорити: Я ж казав їй, берегти себе. Говорив не займатись спортом на пізньому терміні. Говорив відмовитися від нездорової їжі. Але вона мене не слухала. - Він схопився за голову. Йому самому було боляче це вимовляти.

Я кивнула і вийшла, тихенько зачинивши двері. У грудях туго стискало. Хотілося кричати, але я розуміла, що не допоможе. Крик так і залишився німим, як і тисячі невимовних слів. Але моїй доньці було ще гірше. Вона, як і більшість дітей, змалку мріяла про хороше майбутнє. Я не могла зараз здатися. Якщо її чоловік уже не знає, що робити з усім цим, то хоча б я хочу залишитися для неї опорою. І для нього, втім, також. Так я спробувала приховати біль за маскою надійної опори.

Коли Хаджиме виповнився рік, їй стало ще гірше. Вона почала багато пити і зовсім перестала дбати про сина. Її чоловік тільки й віддалявся. Я почала приїжджати частіше, бо після їх сварок про маленького онука ніхто не думав. Я хотіла його забрати до себе на деякий час, та відстань від Кіото до Токіо для маленької дитини була ще занадто великою.

Я розуміла, що коли в сімʼї зʼявляються діти, то і відповідальність більшає, і відносини змінюються. Але у них була така глибока любов, такий чутливий звʼязок, що я гадала, що поява дитини лише скріпить їх. Та ніхто не очікував, що відбудеться руйнація усього. Одного разу я зібрала їх навколо себе і сказала дещо важливе, з надією, що мої слова дойдуть до їх сердець. 

– Не обманюйте себе. Проблеми не зникають, коли ви від них відвертаєтеся. Вони чекатимуть на вас, поки ви повернетеся, але тоді вони будуть більшими. Значно більшими. Тому поки не пізно, вирішіть їх. 

Зять посміхнувся і кивнув, розуміючи, на що я так натякаю. Він дійсно старався їй допомогти. Допомогти всій родині. І через кілька років вони дійшли образу хорошої сім’ї. Але лише образу, бо розбіжності все ж лишалися, уникання ще було і ніхто не збирався з ними щось робити. Вони грали ролі сліпих і німих, вони обирали мовчання споміж тисячі кращих варіантів, а почуття любові насправді не було таким глибоким з самого початку. 

Кажуть, що розуміння власних дій приходить лише з наслідками. Життя не завжди підкорюється нашим бажанням.  І що найбільші перешкоди не ті, що стоять перед нами, а ті, що знаходяться всередині нас. І я не можу не погодитись з усім цим.

На десяте день народження мого онука, я їхала спохмурнілою. Відсвяткувати його нам так і не вдалося. Вони вирішили покінчити з усіма стражданнями та розбігтися. Хоч я і ростила свою доньку старанно, але егоїзм засвоюється зі сторони суспільства. Їм потрібно було поїхати трохи раніше, щоби вирішити деякі питання, тому я з Хаджиме залишилась одна. Це був хороший момент для привітання. Коли Хаджиме задував свічки, здавалось, він загадував бажання про все на світі. Я сумно посміхнулась і подивилась на закриті двері кімнати доньки, що так і не вийшла привітати сина. Поки внук залишився зі своїм батьком, я тихенько постукала в її двері. 

– Ти збираєшся привітати його? – У відповідь я не почула нічого, окрім шороху одягу. Вона підбирає образ на сьогодні. Я тихо видихнула і натягнула посмішку на вуста назад. Через деякий час, вони зібрались. А ще через трохи і я почала збирати онука до суду. Мені було дуже шкода його маленьке серце. Для дітей свято власного народження рівносильно великим святам, чудові і так далі. А в цих чорнявих очай моєї доньки був лиш смуток. Я інколи гадала, чи не передався він, бува, разом з генетикою?

– Куди ми? – Тишу прорізав тихенький голос. Моє серце зжалось. 

– Сонечку, нам потрібно до суду, я ж тобі говорила. – Тихо я підказала йому. - У нас із тобою є кілька годин. А поки що - поїдемо тобі за подарунком.

– З батьками? – його очі спалахнули.

– Ні-ні, вони вже повинні бути в будівлі суду. – Хаджіме розчаровано кивнув і пішов слідом за мною. 

Всю дорогу ми спілкувались. Хоч і бачила, як йому дається тяжко ця подія, я тримала його за руку, даючи надію. 

– Сонечку, обоє батьків тебе дуже люблять, просто показувати любов складно.

– А чому вони хочуть розлучитися? – тихо питав далі хлопець. – Це через мене?

– Що ти, ні звісно. Їм просто складно бути разом.