Розділ 20

Дні проходили все швидше та швидше.  Кінець літа змінився початком нового етапу – осені. Тепло потроху згасало, але все ще трималося з надією на більше часу. Вночі вже стало помітно холодніше. Літні іспити пройшли вдало. Життя ніби йшло вперед, забувши про минуле. Але завжди за ширмою гарного стоїть щось погане. Щось, що не дуже тішить, що змушує згадувати погані моменти знову та знову. І від них не подітися нікуди, доки не відпустиш. Але й відпустити дається складно. 

Інуї залишився прибирати свій клас, оскільки сьогодні його черга. Він розділив обов'язки з однокласницею, яка вже давно закінчила свою частину та пішла додому. Хлопець не поспішав. Він то вдивлявся у вікно, на галасливі дерева і намагався вловити почуття останньої теплоти сонця, то проходив ганчіркою по тому самому місці кілька разів. Може, виною всьому небажання йти до порожнього будинку. 

У двері коротко постукали, через що він здригнувся і обернувся. Його буквально вирвали зі своїх думок. Сейшу подивився на винуватця і тихо зітхнув. Темноволосий хлопець стояв, спершись на одвірок. Він уважно обстежував очима весь кабінет.

- Довго ти ще тут крутитимешся?

- Вже майже все, - сказав Сейшу і повернувся до роботи, вже зосереджуючись на ній. Коко тихо видихнув. – А ти чому ще тут? Я думав, що ти пішов.

– Вчитель затримав. Накоїв трохи. 

- Щось сталося? 

- Та не дуже. Я піду краще зачекаю тебе на подвір'ї, тут душно.

- Без проблем, - відповів Інуї і продовжив терти підлогу далі. 

Через півгодини хлопець нарешті закінчив. Він прибрав решту речей на місце і попрямував до виходу. Коко не сказав, де саме він чекатиме, тому Сейшу просто вибрав головний вхід/вихід. 

Останнім часом вони почали проводити час разом більше. Додому часто йдуть також разом, коли ні в кого немає інших важливих справ. Це стало повсякденною справою. Іноді вони зустрічаються з Еммою, що якимось дивом завжди любить гуляти. Дні ніби налагоджували свої перепустки гарної дороги. Але почуття грози, що насувається, все було більше і більше…

Коконой підбіг ззаду до Інуї і підібрав крок. 

- Довго ж тебе не було, - хрипким гоосом обізвався Хаджиме. 

- Вибач, затримався, - сказав Сейшу і машинально повернув голову у бік хлопця. Їхні погляди перетнулися, але Коко одразу без найменшого вагання відвів їх. Погляд Інуї впав на розбиту губу. - Щось сталося?

– Ні.

- У тебе губа розбита. – Інуї насупився. Коко впіймав його погляд.

- Знайшлися парочку хлопців, які захотіли отримати по обличчю. Ось я й виконав їхнє бажання. – Сейшу насупився ще більше.

 – Ти гаразд?

- Звичайна бійка, Інупі. - Запевнив хлопця Хаджіме і додав швидкість. Позаду почулися кроки і Коко зупинився. 

- Яка картина, песик пішов скаржитися своєму господареві. - почувся грубий голос і після - різкий сміх. Інуї повільно повернув голову і незрозуміло дивився на трьох хлопців, що стояли перед ним з нахабним побитим обличчям.

- Ну і чого ви приперлися? Бажаєте добавки? – загарчав Хаджиме.

- Ні, принесли її тобі, - і всі троє підходили з-за спини щось не дуже гарне. - Все-таки недобре було не слухатися, може, ми теж хочемо, щоб ти побув нашим песиком. 

Інуї ковзнув поглядом на зброю, потім на злого Коко і знову на трьох хлопців вивчаюче. У голові виникло питання і він запитливо дивився на Хаджиме.

– Що? - Він закотив очі.

- За ці півгодини ти встиг нарватися на бійку? Серйозно? 

– Це їм слід було тримати рота на замку. - Він показав на хлопців. Сейшу тяжко видихнув.

– Чого вам треба? - Ті не очікували такого питання. - Завтра тест з матиматеки, мені хотілося б швидше піти готуватися. 

- Ти що, - істерично почав один із них, - збираєшся домовитися і піти?

- А що мені ще робити? – не зрозумів Сейшу. - Давай швидше, у мене сьогодні немає настрою з тобою няньчитися. - Він помахав рукою, підганяючи, чим розлютив ще більше. Їхній головний, судячи з усього, замахнувся на Інуї. Хлопець різко зреагував і перехопив удар, ударяючи ліктем у живіт. Головненький упав. Ті, що стояли ззаду, трохи відійшли. Коко напружився.

- Не смію більше затримувати вас, сподіваюся ви всі зрозуміли і втретє пояснювати не потрібно. - Інуї розвернувся і швидко ходом пішов з території школи. 

Всю дорогу вони йшли мовчки. І тут Коко не стримався і почав сміятися. Інуї спитав поглядом. 

– «Не смію більше затримувати вас», – процитував Хаджиме і знову зайшовся сміхом.

– А що я ще мусив сказати? - щоки Інуї залилися фарбою і він швидко відвернувся. - Звідки узялися ці троє?

- Не знаю, по школі багато різних чуток ходить. Ти що, жодного не чув?

– У мене є про що поміркувати. 

- Ти що, еммуєш? (починає бути як Емма)

– Чому останнім часом ти так багато балакаєш?

- Користуйся нагодою, - відмахнувся Коко. Він і сам не розумів чому його мова розплітається в присутності Сейшу та Емми. Чи то від почуття спокою, чи то з ним справді щось не так. Може він навіть захворів, але звертати уваги не став. Йому подобається ця легкість, якої він не міг відчути вже давно.

– Користуюсь, тому й скажи, що за жарти у тих трьох. 

Коко цокнув, але все ж таки спромігся відповісти, поки Сейшу відмикав двері свого будинку. 

- Назвали мене твоїм песиком. - Він скривився. Сейшу також зреагував негативно. – Це через нашу різку дружбу. 

- І ти це терпітимеш?

– Останній рік уже, я не хочу влазити у розбірки. Мені навіть якось пофіг. Але якщо це тебе турбує.

- Мене більше ти турбуєш, ніж ті чудацькі жарти. 

– А що зі мною? – різко запитав Коко, ловлячи Сейшу, що вислизає погляд. 

- Який чай будеш?

- Мені все одно, так що зі мною не так? - Він підійшов до хлопця і відібрав у нього кухлі. Але той все одно вислизнув від відповіді. Хаджиме взяв Сейшу за підборіддя і повернув голову до себе, встановлюючи зв'язок. - Чому ти турбуєшся?