Розділ 19

Кожен наступний день був більш насиченим за попередній. Але це було поверхово. Хлопці поступово почали віддалятися один від одного, начебто між ними будувалася бетонна стіна. Стикалися вони рідко і всі були зайняті підготовчими іспитами. Хмари в небі трохи натягалися, наводячи з собою нову грозу. Останні тижні літа видалися надзвичайно прохолодними, особливо під час вогкості після дощу.

Хаджиме вирішив залишитися вдома і відіспатися, бо весь час був біля бабусі чи у школі. Це його серйозно вимотало і він уже просто не міг рухатися. Відключивши телефон, він згорнувся калачиком на ліжку і поступово почав йти в сон. У вхідні двері постукали і дали зрозуміти, що поки Коко не відчинить – стукіт не припиниться. Він розлючено і сонно зліз із ліжка, дозволивши набридливій людині почути, що вона йде.

Наче життя – це суцільний жарт, Коко мовчки сердився ще більше. Що більше думав – то більше заводився. За дверима нікого не виявилось, як буває жартами маленьких дітей. Але там був лист, точніше аркуш, складень удвічі.

«Здрастуйте, Коконоє. Не хочеш прийти на філіжанку чаю? Я встиг занудьгувати»

Хаджиме хмикнув і зайшов назад усередину. Уся ситуація здалася йому дуже кумедною. Хлопець поклав лист до себе в кишеню і, якось доходячи до ліжка, заснув.

Свіжий літній ранок, оповите місто туманом, легкий мороз і чудовий вихідний день, коли не треба нікуди йти. За винятком двох пунктів. Хаджиме, не поспішаючи, перекусив чимось, щоб стомити голод і вийшов з дому. Місто тільки не починає прокидатися, і дивитися на це хлопцю доводиться з великим задоволенням. Наче він володіє світом і спостерігає, як життя знову повертається до справи. Заходячи в грізний район Токіо, Коко впіймав невелике тремтіння. Наче опинився на цій стежці в дитинстві. Щоразу як він проходив цей шлях, його почуття брали контроль над тілом та інстинкти на всю кричали бігти. 

Заходячи до старого будинку, Коко заспокоївся. Налаштувався. І пішов до Ізани. Він на нього вже давно чекає. 

- Доброго дня тобі, Хаджиме. Все-таки теж скучив?

- Не дуже. Але ж я казав, що прийду. 

- Ціную в тобі відповідальність за свої слова. – сказав Курокава і поклав перед Коко аркуш чистого паперу. Той запитливо глянув на нього.

– Що я маю з цим зробити?

- Як би там не було, я впевнений, що прямо зараз ти піти до мене не зможеш. Тому укладемо договір. 

- Ти що, на місці не міг уседітися, бо я не підписав якийсь папірець? - хмикнув Хаджіме. Ізана оцінив жарт, але продовжував свердлити хлопця поглядом. 

– Коли? Назви дату.

– Я не знаю, що буде завтра, а ти таке просиш зробити. – шоковано вимовив він. Ізана видихнув.

- Я не збираюся з тобою грати пайку. Мені потрібна гарантія.

- Хіба моїх слів тобі мало? Хто секунду тому захоплювався моєю відповідальністю? - Саркастично зауважив Коко, оцінювально посміхаючись. - Ти мені допоміг і я в боргу не залишусь.

- Це ніякий не обов'язок, а домовленість, закріплена рукостисканням. – Курокава почав втрачати терпіння. - Я хочу бути впевнений, що в тебе немає сенсу повертатись назад!

– У мене є сенс, і ти його чудово знаєш! - Коко у відповідь підвищив голос. Він не любив торкатися такої теми. – Можеш стежити за мною, доглядати, чи постійно бути на зв'язку – будь що. Але я не перейду до тебе, поки сам не буду готовий. У минулому тобі це проблем не давало.  

– Знаю. Але це було у минулому. Час змінює, чи знаєш. – кивнув той, підтверджуючи свої слова такою дією. - Даю тобі не більше півроку. 

Хаджиме вже збирався йти, сподіваючись на закінчення розмови, але слова Курокави зупинили його. Ще на секунду в цьому чортовому будинку.

– Будь ласка, – видавив із себе хлопець. Він не любив вимовляти слово, яке залишається просто словом, викинутим на вітер. - Дай мені хоча б закінчити навчання. 

- Ти стаєш слабшим. 

- Йди до біса. – кинув Коко і вийшов із кабінету. Терпіння згасло. 

- Я і є той біс! - Він почув далекі відлуння останніх слів. 

За час розмови погода встигла змінитись, і вітер на вулиці набирав обертів, ніби перед штормом. Хаджиме стиснувся, щоб було тепліше, і пішов у бік втішного будинку – бібліотеки, в якій він часто сидить, коли треба подумати.

На плечі тендітного сімнадцятирічного хлопця впало дуже багато дорослих турбот. Іноді він пропускав такі думки крізь захисний бар'єр. І тоді вони брали гору і казали, що навіть у своїй голові йому не знайти спокою від знання, що все могло бути інакше. Якщо всім людям дати знання, що вони втрачають і набувають з кожним вибором – світ, здається, став би трохи теплішим. А вже як вирощувати цю трішки теплоти вільно всім, хто живе на планеті. 

Хаджиме йшов впевненим кроком, пропускаючи всіх на очах. Просто йшов, задумався, падав у безодні внутрішньої темряви. І раптом відчув промені сонця. Кокон зупинився і оточив усіх поглядом чорних очей. Він оступився, коли побачив хлопця біля стіни однієї з будівель, що відчужено сперся на стіну і тремтів, або від холоду, або від чогось іншого. Переступаючи з ноги на ногу, Коко перечекав проїзд машин і вискочив на сусідній бік дороги. 

Білявий юнак обмірковував усі свої думки. Однак, не підходящий же час і місце він для цього вибрав. Навколишнє життя диміло, як за написаними сторінками книги. Усі жили своїм життям. Але Сейшу - як і більшість таких як він, не міг попрощатися з минулим.

Безодня минулих днів дивна річ. У непотрібний момент відкриває свої щупальця і ​​затягує людей у ​​свідомість жалю та болю за найкращим минулим. Якого не повернути та не повторити. Справжній ящик пандори. Інуї підніс складені руки до обличчя. Щось гаряче штовхнуло його в бік. Він обернувся і побачив Коко, що простягає йому ще теплу каву. 

- Тримай, зігрійся трохи. - Замість привітання сказав він. - Довго ти тут стоїш ось так?

– Не знаю, – нарешті озвався Сейшу хриплим голосом, іноді поковтуючи каву. – Я втратив рахунок часу.