Розділ 17

Суспільство робить нас іншими. Не такими, які ми є насправді. Роблять, більше бажаючи нашкодити і принизити, або «допомогти» в їхньому значенні, що до нас зовсім не відноситься. Народжуючись, ми вже формуємо себе під їхні вказівки. Чемність - одне з притисків наших «я». І тільки справжні душі можуть зберегти в собі частинку себе аж до смерті. 

***

То був нещадний вечір, коли на вулиці все змітало дощем. Сильний вітер, дощ та грім. Гілки дерев і краплі дощу голосно стукали по склу вікна і, здавалося, зараз воно розіб'ється на маленькі шматочки. Як і душа маленького хлопчика, що сидів у цій темній закритій кімнаті зовсім один, тремтячи від страшних звуків з вулиці. 

Весняна злива супроводжувалася ще холодним дощем, що не встигла зігрітися на слабких сонячних променях. 

Батько знову затримується на роботі. Він робить це занадто часто і, здається, це не через прагнення до роботи, а через небажання повертатися «додому». Бачачи, як інші діти дуже близькі з їхніми батьками, Хаджиме відчуває порожнечу з нотками заздрощів. Він просто відвертається і намагається не поранити свою душу вкотре. 

А ось мати навпаки. Через народження малюка, її кар'єра добігла кінця. Вона швидко звикла до випивки і займається цим уже на всю. Нехай вона і дуже гарна, з чорними, глибокими очима, але душа черства. Коконой був схожий на неї зовні. Іноді він думав, що це покарання - бути схожим на людину, якій ти байдужий. Хаджиме ніяк не міг зрозуміти, чому вони покохали один одного, і чи взагалі люблять. 

Тема кохання завжди була закрита для нього. Батьки не показували свою любов іншим, або її взагалі не було. 

Дощ стих. Внизу чуємо кроки, що поступово наближаються. Коко завмер, дивлячись на двері, не відриваючись, ніби так може провалитися у прірву. Його серце пішло в п'яти. Повітря стало важче. А бажання втекти лише зросло. 

Двері повільно відчинилися. Доглянута жінка стояла по той бік. На вигляд і не скажеш, що щось може бути не так. 

- Ти їв сьогодні?

Насправді їй начхати, хлопчина це знав.

- Так. - бреше, і ховає свої очі у темряву. Він не має ні бажання, ні настрою йти вниз і їсти. Він звик так робити, йому так легко.

- Домашнє завдання зробив?

- Так. І додаткові також.

За словами батька: "освіта бере більшу частину виконання твоєї мрії, так що вчися добре і не забувай робити уроки" Коко і орієнтувався. Він був упевнений, що в майбутньому йому знадобиться це. Нехай і хлопець не мав особливої ​​мети на майбутнє, та й звідки вона в 10 років, просто заради свого розвитку. 

Вона хмикнула і пішла. Хаджіме посміхнувся сам до себе. Він переміг у цьому раунді. 

Хлопця цікавила справа батька. Він заробляв на всю сім'ю, а мати при цьому стверджувала, що гроші – найважливіша частина для виживання. Це було і так зрозуміло, бачачи що творитися у світі через ці надруковані папірці. 

Вхідні двері видали гуркіт. Він вдома. Ще через кілька хвилин, у будинку почалися крики. Злі та незадоволені. Вони знову сваряться. Це стало мовляв звичайною справою після повернення батька. Були думки, що це через нього так, хай не повертається ніколи і так далі, але ж у відносинах беруть роль двоє. І у вихованні дитини теж…

Коко почув гуркіт. Він швиденько виліз із-під «захисту» і побіг униз. Батьки були на кухні. 

- Тату! - крикнув хлопець, застигаючи на підлозі. 

Дорослий чоловік обернувся на поклик, пом'якшуючи риси обличчя. 

- Хаджиме. Як ти себе почуваєш? - Він усміхнувся краєм губ. Мати стояла біля нього, приховуючи свій жах у очах. Серце Хаджиме болісно пропустили удар. Його усмішка практично зникла з лиця. Все що залишилося – награна маска безтурботності. 

- У мене все добре. Щось трапилося? - повільно переводячи погляд з матері на батька, спитала дитина.

- Хаджиме, - батько повільно підійшов до нього. - Завтра приїде бабуся, побудеш якийсь час із нею?

У хлопчика буквально засвітилися очі. Він любив проводити час із бабусею. Вона завжди розповідала цікаві історії і про щось вічно смішно бурмотіла. А ще у неї виходить чудовий чай. 

- Так добре.

Чоловік кілька секунд гладить сина по чорному волоссю і повертається, показуючи вказівним пальцем на жінку. 

- А з тобою ми ще поговоримо. Завтра вранці, ти знаєш де. - І йде, зачинивши за собою двері кабінету на ключ. 

Повисло незручне мовчання. На обличчі жінки з'являються незадоволені риси обличчя. Вона бере склянку і кидає її в Хаджиме, той не встигає ухилитися і приймає удар у кисті рук, якими почав захищати обличчя. Уламки розлітаються в різні боки.

- Йди звідси! Що б і мої очі тебе більше не бачили! - Вона переходить на крик, змішаний зі сльозами. - Це ти у всьому винен!

Коко смикається і тікає геть у свою кімнату. Під свій захисний купол. Його очі зрадницьки горять, а нові синці на руках – боліти. Він намагається стримати себе, не плакати, як роблять слабкі, за словами батька. Він терпить. Терпить, бо іншого йому не дано.

На ранок, коли хлопчина вже прокинувся, батьків удома не було. На кухні спокійно сиділа бабуся, читаючи газету і періодично попиваючи чай, що давно охолов. У її стилі – забувати про нього. Хлопчик завмер на місці, побачивши її. Жінка обернулася на звук кроків і тепло посміхнулася.

- Яке диво я бачу. Виспався? - Запитала вона, а посмішка виникла на обличчі хлопчика.

- Звичайно! - каже він і підходить до неї. -  Бабусю, а де мама з татом?

- Вони поїхали у дуже важливих справах. Зробити тобі чай?

- Так, дякую. 

Проводити час із бабусею Коконою подобалося найбільше. Вона дбала про нього, ніби він єдиний її коханий чоловік. Хоча це було не так, адже вона має ще власну дитину - її дочку. Проте Хаджиме почував себе не самотнім.

Час летів швидко і весело. Увечері батьки повернулися і одразу розійшлися своїми місцями. Мати пішла до кімнати, батько – до кабінету. Бабуся пішла за нею, а хлопця відправили спати. Він довго чув через стінку, як ридала його мати, як бабуся голосно карала її, знав, який він жалюгідний, що не може нічим допомогти. Він подорослішав надто рано, і зарано почав замислюватися, що весь цей світ жахливий.