Розділ 10

   Ранок видався похмурим. Пробиваючись крізь залишений місяцем туман, промені ранкового сонця поступово стукали у вікно Сейшу. Шторки не були зачинені, і вони могли вільно блукати по кімнаті, залишаючи після себе шалений слід пилу. Очі хлопця почали тремтіти, і згодом - той прокинувся. Втомлений погляд упокорив яскраве сонце розрадою.

  Спокійно потираючи очі, він повільно підвівся з ліжка. Хлопець попрямував у ванну, щоб привести себе до ладу. Холодна вода в мить допомогла позбутися залишків сну - але не повністю. Упорядкувавши заплутані локони світлого волосся, хлопець подивився на своє відображення в дзеркалі. Сині очі знову і знову досліджували шрам, що залишився від пожежі.

   Гаряча кава роздала приємний смак усередині організму. Тонкі нотки гіркоти розтаювали у роті. Насолодившись швидкоплинним потягом, Інуї зібрав шкільний обід і ринув переодягатися. Це не зайняло багато часу. Темна шкільна форма старших класів та непримітний рюкзак з потрібними речами. Він готовий був виходити.

   Зачинивши двері, Сейшу попрямував у бік навчального закладу. Раптом хлопець почув за кроками, що різко переросли у важке дихання. Він обернувся. Запаханий Хаджиме сперся руками на коліна і важко дихав. Практично було видно, як у нього дим із вух йде.

– Ти проспав? – куточки губ піднялися і Сейшу здивовано вигнув брову. Злий погляд червоного Коко змусив повірити у сказане ще більше.

– Так. За це належить биття палицями? – монотонно видав хлопець.

– Ні, я хіба казав щось таке?.. – Сейша насторожився. Хаджиме не став слухати його до кінця і просто пройшов повз.

– Пішли, а то спізнимося. – кинув він не обертаючись. Права рука ковзнула в якомусь жесті.

    Більшість дороги вони йшли мовчки. Сейшу бачив у його погляді стривоженість і легкі думки про погане, через що повіки часто опускалися. Інуї хотів підтримати як одного, але слів не знаходилося, і тому він мовчки йшов за ним. Шкільний двір поміщав у собі купу дітей, що заходили до будівлі, щоб не запізнитися. Радісний сміх, крики та гучні розмови лунали з усіх боків. Це не просто майданчик, це центральне місце всіх подій шкільного життя. Кожен учень біжить сюди розповідати щось нове, ідеї що спали на думку, чи таємниці, що зберігаються у їхніх серцях. Інуї йшов за Коко і обертався на всі боки, спостерігаючи за щирою радістю більшості. Багато хто так само обертався, бачачи хлопців разом. Раніше вони зовсім не контактували, і побачити таку картину було дивно.

– Побачимося на великій зміні. – сказав Хаджіме перед тим, як зайти до свого класу. Його звичайна холодність цього разу лякала до мурашок. Сейша простежив за ним поглядом і пішов до свого кабінету.

  Уроки тяглися дуже довго. Кокон думав лише про бабусю. Вчителі помічали його неуважність та часто провокували хлопця піти з класу. Інуї тільки й намагався відволікти заняттями від думок про Коко. Цей спосіб не зовсім допомагав. Гомін голосів поступово змінювався тишею. Звуки суворих вчителів переривалися дзвінком. Сонце не зменшувало температури, і через це більшість вікон у будівлі було відчинено. Зрештою почалася велика зміна. Інуї, схопивши свій рюкзак, вибіг із класу. Його дорога вела на дах школи. Погляд блукав місцем, сподіваючись знайти Коко.

– Я тут. – почулося ззаду. Сейшу обернувся. Хаджиме стояв обличчям до нього, але погляд був спрямований на небо.

– Як пройшла операція? – важко ковтаючи, спитав Сейшу.

– Було якесь ускладнення. Знадобиться ще одна незабаром.

– І як ти почуваєшся?

– А як я повинен почуватися? – його затуманені очі ковзнули по синіх. – Марне питання, Інуї! – він розвів руками і обійшов хлопця, прямуючи до стіни, щоб сісти.

  Сейшу відкрив рота, щоб сказати щось варте, але вважав за непотрібне і тихо сів біля Коконоя. Іноді, тиша буде краще за будь-які слова підтримки. Хаджиме зрозумів хлопця і сумно посміхнувся, не зважаючи на нього. Йому було приємно знати, що поруч є людина, яка його розуміє. Вони сиділи так багато часу. Живіт Коко видав благаючий звук пощади. Кінчики вух хлопця почервоніли.

– Ти зголоднів?

– Я з самого ранку нічого не їв ... А з собою нічого взяти не встиг. – відводячи очі шепотів Коко. Куточки губ Сейшу трохи піднялися.

– Дурень! Потрібно їсти, незалежно ти спізнюєшся, чи ні. – Він зло пробубнив, відкриваючи свій рюкзак.

– Я не спізнювався! —Хаджиме обурено відвернув голову від Інуї, як ображене дівчисько.

– От. – Він відкрив свій бенто і простяг Коко. – Я все одно не хочу їсти, а так – воно зіпсується.

   Хаджіме здивовано підняв брови. Іноді протікали думки, що він ніколи не бачив Сейшу при їжі. Але вони швидко відлітали, з новою порцією благання від живота. Хлопець провів поглядом по другу та їжі в його руках – вибору іншого не було і той взявся за їжу. Бенто Сейшу було справді з дивовижним смаком.

– Мм, смачно. – з наповненим ротом говорив Коко. – Дякую!

  Інупі задумався і трохи почервонів. Його їжу ніхто крім нього не їв, та й "дякую" від Хаджиме рідко можна почути. Намагаючись приховати збентеження, він відвернувся в інший бік. І в цей момент забурчав і живіт другого. Вони обидва здивовано глянули один на одного. Погляди прослизнули повз.

– Що ти приймав на сніданок? – Запитав Коко.

– Кава.

– І все?

– Так. – Сейшу відвів очі.

– І хто ще з нас дурень. Мені тут заливав про обов'язковий сніданок, а сам, не спізнюючись, нічого не їв.

– Але я пив каву. – Заперечив Інуї.

– Це не їжа, балда. – Коко зле пирхнув. – Ось, бери та їж. – Він простяг йому бенто, з половиною їжі. – Мені вистачить і половини.

   Очі Коконоя пом'якшилися, здавалося, вперше. Він підбадьорливо посміхнувся і передав їжу в застиглі руки друга. Сейшу спочатку хотів відмовитись, та й паличок запасних у нього немає, але під монотонним голосом важко видихнув і почав набиратися сил.

– Їж давай, що дивишся.

– Справді. – у відповідь Хаджиме лише пирхнув і знову глянув у небо.