Розділ 7

Сонце вже давно сіло за обрій. Віддалік чути звуки поліцейських машин. Токійська ніч опустила свої намети на місто. Хлопці досить швидко дійшли до будинку Інупі, що був ближчим за інших. Мовчанка трохи напружувала, та й було так спокійно без допитів.

– Проходь, потрібно обробити твою рану. – Спокійним голосом видав Сейшу, відчиняючи двері. Він зняв підбори, залишаючи їх хаотично, і пройшов углиб на кухню. Копошачись з пошуками аптечки, Коконоя ніде не було видно. – Ти ще довго там?

– Іду, – в супровіді звуку дверей, що закриваються, сказав хлопець. Підходячи ще ближче, він увімкнув світло в кімнаті. - Ти світло забув увімкнути. Так аптечку знайдеш не швидко, а я потечу кровʼю. 

–  Дякую. – дивний потік думок дозволив забутись і поспішити.

  Інупі відкрив пропахлий ліками ящик. Крутячи в руках медичний бинт, він уловив погляд Коконоя. Декілька упакованих таблеток займали хаотичне місце. Металеві ножиці були поверх усього. Скоріше все необхідне обробки різаної рани було знайдено.

– У тебе рука кров'ю спливає. – нагадав він, що стояв біля стіни Хаджиме. – Дозволь мені допомогти.

  Коконой тихими кроками наблизився до Інуї, і сів напроти нього. Сейшу легкими дотиками зняв тканину з руки. Кров зупинилася. Білявий акуратно пирснув на рану кілька крапель води. Вона почала трохи палити. Далі він взяв антисептик на водній основі та почав промивати краї рани від подальшого зараження. Хаджиме було складно стримувати біль, який він відчував. Його рука іноді здригалася. У цей момент Інупі зупинявся на кілька секунд, даючи звикнути та підготуватися. Хлопцеві набридло щоразу терпіти це, і він почав діяти. Коко витягнув із руки Сейшу антисептик і досить багато вилив собі на рану, стискаючи зуби від отриманого болю

– Дурень! – крикнув Інуї, відбираючи розчин назад і прикладаючи до рани серветки. Коко тільки пирхнув і відвів погляд. Скоріше хлопець наклав другому пластир і поверх покрив бинтом.

– Дякую. Сам то не сильно поранений? – розтираючи зап'ястя, запитав Хаджиме.

– Ні, до весілля заживе.

– Чому ти постійно такий спокійний? – Вони зустрілися очима.

– Бо найкраще, що може бути в поганій ситуації, це залишатися спокійним і з здоровим глуздом. – Сейшу підвівся. – Чи не хочеш поговорити на даху? – ловлячи на собі черговий погляд Коко, Інуї посміхнувся.

– Якщо тільки ти не плануєш скинути мене з цього даху, – лінія губ зігнулась в насиішливій позі. 

 Інуї відчинив двері, що вели сходами вгору. Пройшовшись невеликими та обережними кроками хлопці досягли даху. Маленький спуск черепиці міг опустити людину вниз на траву, тому варто було бути дуже обережним. Теплий літній вітер огорнув тіло Сейшу. Пасма волосся затремтіли. Сьогоднішня ніч пропахла білими квітками надії – пролісками. Начебто зараз початок весни. Біля продовження стіни було гарне місце для відпочинку. Хаджиме сів першим, не тримаючись розпочати розмову, адже ця мовчазна пауза зводила з розуму.

– Так про що ти хочеш поговорити? – важко повертаючи язиком, сказав Коко.

– Чому ти піддався почуттям?

– Я не збираюся відповідати на це запитання. Навіщо ти взагалі лізеш, куди не просять? Тобі це нічого не дасть, – розлютився Хаджіме.

  Сейшу втомлено видихнув і поклав голову, обличчям униз, собі на коліна.

– Знову ти починаєш ... Я лише даю тобі можливість отримати допомогу в будь-якому вигляді. А ти відштовхуєш усіх, хто бажає тобі добра.

   Коконой подивився на Інуї здивовано і задумливо. Губи прочинилися, але не знайшовши відповіді – закрилися так само безшумно. Минула хвилина з їхнього останнього діалогу, якщо не більше. Сейшу не поспішав, даючи переварити всю інформацію.

– Тобто моя проблема в тому, що я занадто недовірливий? – пирхнув Коко.

– Твоєї проблеми тут немає. Ти навів собі, що всі в цьому світі налаштовані зло. Це і заважає, адже я правий? - Сейшу прослизнув очима по обличчю Хаджиме. Нічні ліхтарі подекуди висвітлювали місце. Відчужений погляд Коко змусив замислитись у правильності своїх слів. – Коко, якщо ти народився в палаючому будинку, то це зовсім не означає, що і весь світ палає також. Через кількох людей, що змусили тебе так думати в минулому, ти перебудував світогляд і...

– Досить! – різким криком він перебив Сейшу.

Той здригнувся. – Я розповім тобі що сталося, але натомість і ти відповиси мені на моє запитання. – Уже спокійніше додав Коко.

– Гаразд.

– Через Рейко, моя єдина рідна людина, тобто бабуся, зараз при смерті. – Сейшу поглянув на хлопця. Його губи тремтіли. – Вона дуже хороша людина і не заслужила такого. Бабуся і так була хвора сильно. Лікар сказав, що все плачевно, і потрібна операція. Вона буде у понеділок. А грошей потрібно багато. Там ще реабілітація та інші нісенітниці. – Коко тяжко видихнув і глянув у нескінченне зоряне небо. Розчарування накрило очі пеленою. Вони були ніби порожні. – Я знаю, що це моя провина, адже я напросився, але вона зовсім не заслуговує на це...

– Не звинувачуй себе. Зробиш лише гірше. Коко, а де твої батьки? Вони не можуть допомогти? – поцікавився Сейшу.

– Я не хочу про це говорити.

– Шкода... - Інуї не знайшов підходящих слів, їх взагалі не було. Як людина, що знайома з втратою, їй зрозуміти Хаджиме було легко. Вони схожі. – Яка приблизна сума? – Коко обдарував співрозмовника здивованим поглядом.

– Близько 200 тисяч юанів. – Інупі запнувся. Сума була справді велика.

– Бери гроші, які маю мені принести після парку. У мене є робота, тож прожити я зможу. Ще буду іноді тобі допомагати якось.

– Навіщо ти це робиш? - спантеличено запитає Коконой.

– Мабуть, я не знаю точної відповіді на це питання. – казати що вони схожі було надто банально. – Ти ніби хотів у мене теж щось запитати.

– Так, що за фотографія дівчини у рамці у тебе в кімнаті? Та й чому в будинку немає жодної фотографії крім неї? – хлопцеві вдалося відволіктися від думок. Голос став рівніший та й він почав дихати глибше.