Розділ 28

Три печаті — три корони. Саме так виглядало запрошення, яке одного ранку отримала Мелані. На пергаменті було кілька стриманих рядків: «Потрібна ваша присутність. У визначений день тронна зала чекає.» Жодних пояснень, жодних довгих титулів — лише підписи королев Авелону: Вайнони, Віоли та Вести.

Коли вони зустрілися з Генрі, він тримав у руках такий самий пергамент. Він поклав його на стіл поряд із запрошенням для Мелані. Дві однакові звістки, однакові печаті.

— Що це може означати? — спитала вона, проводячи пальцями по сріблястому воску.

— Якщо королеви кличуть, — тихо відповів він, — справа не в розвагах.

— І все ж вони пишуть саме нам, — зауважила Мелані, хоча й сама відчувала, що за цим запрошенням криється щось більше.

Генрі зустрів її погляд.

— Можливо бал, який може бути прикриттям. Або ж полем битви, тільки не мечів, а слів.

Відтоді обидва чекали на день зборів із відчуттям, ніби за їхніми плечима стоять три королеви і спостерігають.

✦❖✦

Тронна зала була залита м’яким золотавим світлом високих свічників, від чого важкі гобелени здавалися живими — їхні візерунки то виринали, то ховалися у напівтінях. На підвищенні стояли три крісла, схожі одне на одне лише формою, та не енергією.

У центрі — трон Вайнони. Темне дерево, вкрите різьбленням із символами рівноваги: півмісяць і сонце, переплетені у вічному колі. Вона сиділа рівно, у темно-синій сукні з високим коміром, руки сплетені на колінах. Її погляд був холодним, без тіні усмішки, мов крига, що тримає ціле озеро від розколу.

Ліворуч — трон Віоли. Його оздоблювали кришталики, що грали у світлі, мов краплини роси. Сама королева була вбрана в прозорі легкі тканини, що спадали плавними хвилями. Кожен її рух здавався танцем, а в очах жевріла вічна усмішка — грайлива, але невловима.

Праворуч сиділа Веста. Її крісло було простіше, із золото-зеленими вставками у формі колосся та виноградних лоз. Сукня мала теплий відтінок дозрілої пшениці. Вона здавалася добродушною, та уважність її погляду виказувала, що жодна дрібниця не вислизне від її ока.

Перед ними, схилившись у поклонах, стояли Мелані та Генрі.

Вайнона заговорила першою. Її голос був рівним, як натягнута струна:

— Ми вирішили. Цьогорічний великий прийом буде у ваших руках.

Мелані здригнулася. Її темно-бурштинова сукня раптом здалася надто простою для тієї ваги слів, що на неї впали.

— У наших? — промовила вона тихо. — Але ж… це обов’язок радників, церемоніймейстрів…

Віола нахилилася вперед, у погляді блиснула іскра.

— Саме тому він ідеально пасує вам, — сказала вона з ледь помітним захопленням. — Протоколи холодні. А справжні союзи куються через людське тепло. До нас дійшли чутки, що ви двоє вже довели, що вмієте діяти разом.

Веста підняла руку, мов лагідна мати.

— Ми хочемо, щоб наші гості побачили: у цьому королівстві є місце співпраці, довірі, сім’ї. Навіть у такі темні часи, коли зерно боїться вийти з ґрунту, світ мусить знати — ми здатні плекати врожай.

Генрі підняв голову. Його голос був сухим, але беззаперечно твердим:

— Чи всі взагалі приймуть запрошення?

Вайнона стиснула пальці на колінах, і сукно її рукавів злегка зашурхотіло.

— Ні. Дехто вважає мене надто жорсткою. Інші загрузли у війнах із темрявою й бояться залишити власні землі навіть на кілька днів. Але саме це і є випробування. Ті, хто прибуде, засвідчать: союз іще можливий.

Мелані вдихнула глибше, мовби зважувала власну сміливість.

— І мета цього балу… лише союз?

Віола всміхнулася ширше, майже змовницьки підморгнувши.

— Союз має різні обличчя. Дружба, угоди… чи шлюб.

Погляд Вести змінився: він став серйозним, хоч у голосі залишалася м’якість.

— Донька нашої сестри має обрати собі чоловіка. Не лише серцем, а й задля миру між землями.

Вайнона, різка як холодний вітер, нахилилася трохи вперед. Її очі вп’ялися в Мелані.

— І тут ваше завдання. Ви — не сваха та охоронець. Ви міст. Якщо хтось із прибулих побачить у вашій роботі честь і щирість, він легше повірить у союз.

Мелані відчула, як серце заколотилося швидше. Вона стиснула руки, щоб приховати тремтіння, і схилила голову.

— Я зроблю все, що від мене залежить.

Після нетривалої паузи заговорив Генрі. Його голос лунав спокійно, але в глибині звучала загроза:

— Тоді мені залишиться лише стежити, щоб темрява не пробралася на бал. Бо там, де зібрані сильні світу цього, завжди є й ті, хто бажає їх падіння.

Віола засміялася легко, немов дзвін дзвіночка:

— О, мені подобається його похмура серйозність. Вона створює чудовий контраст до твоєї рішучої теплоти, Мелані.

Веста нахилила голову, її погляд світився.