Розділ 23

Бал закінчився. Гості вже залишили залу, розгублені й шепочучи один одному про те, що сталося. Дим ще витав у повітрі, а уламки прокляття розсипалися попелом під ногами.

Мелані сиділа на краю мармурових сходів, зібравши рештки своїх сил докупи. Її світло майже погасло, але ще жевріло. Генрі стояв поруч, мовчазний, з мечем, опущеним до підлоги.

— Він був сильніший, ніж я думала, — тихо промовила вона. — Більше, ніж просто тінь.

— Він був… особливим, — відповів Генрі.

Його голос був низьким, глухим.

Мелані підняла голову й уважно подивилася на нього.

— Ти знав його, — сказала вона впевнено. — Хто він тобі?

Довга тиша. Генрі дивився на уламки попелу, що ще парували на мармурі. Його плечі важко опустилися.

— Саймон Вейлан, — почав він. — І він був… моїм братом.

Мелані здригнулася.

— Братом?

Генрі кивнув, але не підняв очей.

— Не повнорідним. Зведеним братом. Його батько… багато років тому… був чоловіком, якого кохала моя мати. Вона вірила, що зможе повернути його зі шляху темряви, але він уже зробив свій вибір. Він відштовхнув її, коли зрозумів, що вона не зламається й не піде за ним. Вони розійшлися. І вона залишилася сама… з дитиною. Зі мною.

Генрі зробив паузу, стискаючи руків’я меча так, що кісточки побіліли.

— Мати майже нічого мені не розповідала. Лише те, що з Вейланами справ краще не мати. Але Саймон знайшов мене. Він не міг прийняти, що наш батько мав сина раніше — і це був не він.

Він перевів погляд на Мелані. Його очі були сумними й зболілими.

— Він хотів мене зламати. Але не відразу. Він хотів знищити всіх, хто був мені дорогий. Він знав, що я не відступлюся, поки ті, кого я мушу захищати, в безпеці. Ось чому він вибрав двоюрідних сестер. І тебе. Щоб завдати мені болю. Щоб змусити мене дивитися, як він руйнує їх, тебе… і мене разом із ними.

Мелані мовчала, відчуваючи, як холодно стискається її серце від цих слів.

— І ти ніколи мені не казав… — прошепотіла вона.

— Не хотів, щоб це стало твоїм тягарем теж, — тихо відповів він. — Цей біль був моїм. Не твоїм.

Він відвернувся, дивлячись на порожню залу, де ще недавно панували тіні.

— Він завжди думав, що його місце було моїм.  Він ніколи би не пробачив мені, що я народився.

Мелані підвелася й ступила до нього, поклавши руку йому на плече.

— І все ж… ти не такий, як він. Ніколи не був.

Він поглянув на неї. В його очах ще палала біль, але разом із нею — і щось інше. Щось чисте.

— Дякую, — прошепотів він.

Вона стиснула його руку, й вони стояли так — серед уламків тіней, серед згарища прокляття — обоє знаючи, що ця історія ще не закінчена. Що навіть перемога має свою ціну.

Але світло ще жило в них. І поки воно горіло, у темряви не було шансів.

Жителі містечка боялися Саймона навіть після його загибелі: «Не можна так просто знищити його», казали старі. У місті дехто почав побоюватися Генрі, відмовлятися прислужувати йому, бо підозрювали, що він теж темний. Хтось навіть не продав йому новий капелюх.

Місцеві ставилися до Мелані неоднозначно. Хтось вклонявся їй, хтось оминав поглядом. Вона допомагала рятувати дівчат від невдалого шлюбу і люди бачили її як гарну сваху. Але в маленькому містечку завжди ходять плітки, які переплітаються з забобонами.

На базарі, серед запаху свіжого хліба й спецій, жінки схилялися одна до одної, ніби ділилися найціннішою новиною.

— Кажуть, вона бачить правду в людях, — шепотіла одна, поправляючи кошик із яблуками. — Якось поглянула на мого чоловіка — і він того ж дня зізнався у брехні.

— Таке світло завжди має ціну, — озвалася інша, стискаючи вузлик із борошном. — Побачите, й вона її заплатить.

Третя, молодша, з острахом озирнулася в бік, де Мелані купувала трави у знахарки:

— Може, вона й відьма. Але ж ми всі в боргу перед нею…

Мелані чула ці шепоти. Не всі слова були злі, але кожне мало в собі голку, яка могла болісно вколоти. Вона не виправдовувалася, лише вдягла капелюшок, щоб сховати обличчя від пильних поглядів, і пішла далі вулицею, відчуваючи, як за нею тягнеться тонка, невидима нитка людських страхів і вдячності, переплетених між собою.

Вдома, розкладаючи куплені трави на кухонному столі, Мелані довго вдивлялася у полум’я лампи. Світло тремтіло, відкидаючи золотаві відблиски на її руки. Вона знала — чутки на базарі не просто слова.

«Світло завжди має ціну…» — лунав у пам’яті чужий голос, і від того ставало холодно.

Її дар — бачити правду — рятував людей, але водночас забирав у неї щось своє: спокій, сон, здатність довіряти. З кожною новою розгаданою таємницею тінь у її серці ставала глибшою.

— Скільки ще? — тихо прошепотіла вона сама собі, торкаючись пальцями до срібної підвіски, що колись належав бабусі. — Скільки ще я зможу тримати це світло в руках, не обпікшись?