Розділ 13

Ранок був сірим і прохолодним, маєток Вортінгтонів огорнув туман, коли Мелані й Генрі тихо піднімалися сходами на другий поверх.

Лілі, як і домовлено, снідала внизу — і її кімната була порожня.

Генрі м’яко зачинив за ними двері, й повітря враз стало… щільнішим.

Мелані опустилася навколішки біля туалетного столика Лілі, відкривши свої чуття, з кінчиків пальців ледь потріскувала магія. Сліди чорних ниток були слабкими, але впізнаваними, й вона провела ними до маленького письмового столу в кутку.

— Тут, — прошепотіла вона, проводячи пальцями по дереву. — Тут щось є.

Генрі присів поруч, його присутність була відчутною й стійкою.

— Покажи.

Пальці Мелані намацали край нижньої шухляди, де тремтів ледь помітний серпанок гламура, що приховував щось вирізьблене на дереві. Різким словом і поворотом магії вона зняла чари — й під шухлядою відкрився знак, глибоко випалений у деревині.

Коло з терну й змія, що ковтає власний хвіст.

У Генрі перехопило подих.

— Я знаю цей знак. Це Дім Вейлан. Один зі старих родів.

Щелепа Генрі напружилася.

— Вейлани завжди були сильними чаклунами. Ще прадід Симона — Едвард Вейлан — уклав угоду з темною істотою, що прийшла до нього під виглядом зірки, що впала з неба. За силу й багатство він віддав своїх нащадків. З того часу кожен спадкоємець ніс у собі тінь. Дехто ламався під її вагою, дехто — як Симон і його син Саймон — віддавався їй повністю. Не знаходився ще той, хто пробував боротися.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не зараз. Це гірше, ніж я думав. Вейлани десятиліттями бавилися забороненим мистецтвом, але ще ніколи не наважувалися накладати прокляття в чужому домі. До цього моменту.

Мелані обережно дивилася на символ, запам’ятовуючи кожну лінію.

— Так вони вплітають чорні нитки в ауру Лілі, — сказала вона. — Тут закріплено. Якщо ми це знищимо, їхні задуми не зупинимо — але ми виграємо трохи часу.

Генрі зустрів її погляд, його усмішка ледь помітно, але гостро заграла на обличчі.

— Тоді знищуй. Ти ж у нас експерт, правда?

Мелані випрямилася.

— Авжеж.

Вона зібрала силу в долоні, золотаве світло спалахнуло й притиснула його до символу.

Змія зашипіла — справді зашипіла — коли світло поглинуло її, вирізьблені лінії закрутилися, почорніли й зрештою зникли без сліду.

Мелані повільно видихнула, опустивши руку.

— Готово.

Мить між ними зависла тиша, повітря й далі дзвеніло від магії.

Потім Генрі — ненадовго — торкнувся її щоки.

— Не думав, що ти це зможеш зробити, — тихо сказав він.

Мелані здивовано кліпнула, почувши в його голосі м’якість.

— А ти б волів, щоб я стояла осторонь і дала їм виграти?

Губи Генрі ледь сіпнулися, але його рука ще мить залишалася біля її щоки, перш ніж опуститися.

— Ні, — визнав він. — Я б волів… щоб ти була розумнішою. Обережнішою. Але, здається, це не в твоїй природі.

Мелані підняла брову, але не встигла відповісти, як він майже собі під ніс додав:

— Світло й пам’ять, Томас! Ти зводиш мене з розуму.

І перш ніж вона встигла щось заперечити, він упіймав її обличчя долонями й поцілував. Це було швидко — й грубіше, ніж вона очікувала від нього — але жар у тому поцілунку неможливо було не відчути. Коли він відсторонився, його сірі очі вп’ялися в її карі.

— Нічого не надумуй собі, — пробурмотів він.

Мелані проковтнула клубок у горлі, серце калатало.

— Звісно ж ні, — відповіла вона — хоча щоки й досі палахкотіли, а дихання залишалося уривчастим.

Генрі випростався, вже натягуючи рукавички, наче нічого й не сталося.

— От і добре, — сухо сказав він. — А тепер ходімо вниз, доки ніхто не занепокоївся, чого нас так довго немає.

Мелані рушила за ним з кімнати Лілі, голова й далі паморочилася. Вона запевняла себе, що поцілунок нічого не означає. Але десь глибоко в грудях знала: це неправда.