Розділ 8

Наступного ранку зійшов ясний і свіжий день, але в домі Вортінгтонів панував неспокій.

Місіс Вортінгтон металася з кімнати в кімнату, заламуючи руки й бурмочучи про меню, запрошення й посаги. Даніелла вже репетирувала, як саме повідомить подругам про свої заручини. Лілі та Мері, наступні за віком сестри, сердито шепотілися в кутку — без сумніву, вже будували плани, як скористатися нагодою тепер, коли Даніелла проторувала шлях.

Мелані стояла край вітальні, спостерігаючи за хаосом і подумки складаючи власний список пріоритетів на прийдешній тиждень. Нитка Лілі, зрештою, була ще більш заплутаною, ніж у Даніелли. Роботи було чимало.

Та коли дворецький Вортінгтонів делікатно покликав її до кабінету містера Річарда, у неї закралася ледь відчутна тривога.

Річард Вортінгтон — патріарх родини, кремезний чоловік із гривою білих волосся й на диво гострими карими очима — чекав за своїм дубовим столом. І, на її глибоке роздратування, Генрі ліниво притулився до далекої стіни, схрестивши руки й з виглядом ледве прихованої нудьги.

Мелані присіла в реверансі.

— Ви бажали мене бачити, сер?

— Так, міс Томас, — серйозно відповів Річард. — Сідайте, будь ласка.

Вона сіла, лише торкнувшись краєчка шкіряного крісла, спина рівна.

Річард сплів пальці.

— Передусім дозвольте сказати, що я вражений. Заручини Даніелли вже зміцнили добре ім’я нашої родини, і я чув, що чимала заслуга в цьому — ваша.

Мелані скромно нахилила голову.

— Я лише спрямовую нитки, сер. Решту роблять самі дівчата.

— Так, так, — відмахнувся він. — Але. До мене дійшли чутки, що вчора ввечері… виникли певні ускладнення. З ниткою Даніелли. І Генрі повідомив мені, що ви, можливо, помітили щось сумнівне в панові Віткомбі.

Очі Мелані метнулися до Генрі, й той зустрів її погляд із ледь помітною насмішкою. Він розповів дядькові.

— Так, — повільно визнала вона. — Я відчула… щось. Невеликий вузол та маленьку тріщинку у нитці. Поки що несерйозний, але вартий уваги.

— Добре, — сухо відповів Річард. — Саме такої пильності я й чекаю. І саме тому…

Він відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки.

— …я призначаю вас і Генрі працювати разом. Із цього моменту.

На мить Мелані подумала, що ослухалася.

— Прошу… вибачення?

Посмішка Генрі розширилася.

— Ви все правильно почули.

Голос Річарда не допускав заперечень:

— Я не можу ризикувати ще однією такою невдачею, як із Галламом. І я не дозволю, щоб заручини Даніелли — чи шанси її сестер — було зіпсовано через недогляд. Генрі спостерігатиме за кавалерами, ви — дбатимете про дівчат. Із вашими вміннями й його інстинктами ми одружимо всіх трьох дочок до кінця сезону.

Руки Мелані міцно зчепилися у спідниці.

— Містере… я розумію ваші побоювання, але мушу з повагою зауважити, що в нас із містером Генрі… дуже різні методи.

— І саме тому це спрацює, — рішуче сказав Річард.

— Ви будете працювати разом. Або ви підете з цього дому. Чи все зрозуміло?

Генрі відштовхнувся від стіни й ліниво підійшов ближче, руки складені за спиною.

— Що ж, міс Томас? — протягнув він. — Може, оголосимо перемир’я?

Мелані підвелася, пряма, як лезо, й подивилася йому прямо в сірі очі.

— Якщо доведеться.

Його посмішка була нестерпною.

— Чудово.

Річард кивнув один раз.

— Гаразд. До роботи. В Лілі незабаром чаювання. Я очікую на результати.

Мелані вийшла з кабінету, не сказавши більше ні слова, хоча й чула за спиною тихий, насмішкуватий сміх Генрі, який ішов слідом.

Справді, неспокійний союз.

✦❖✦

Мелані сиділа в саду, де тіні від яблуневих гілок падали на траву строкатими клаптиками. На колінах у неї було полотно, а пальці звично тримали пензель, занурюючи його в легкі блакитні й золотаві відтінки. Перед її очима виростав пейзаж: старий дуб біля ставка, розквітлі айстри під парканом, і тоненька стежка, що вела до альтанки, обвитої плющем.

Вона зосереджено працювала, відчуваючи, як фарби ніби оживають під рукою, як відблиски сонця лягають на білий простір полотна. Малювання завжди заспокоювало її, наче вплітало власні думки у візерунки природи.

Коли останні штрихи пейзажу були поставлені, вона відклала картину набік. Проте, не довго думаючи, розгорнула нове чисте полотно. Серце билося швидше, ніби поспішало попередити розум про щось невидиме.

Рука сама потягнулася до темнішої палітри, й обриси почали вимальовуватися. Спершу вона не усвідомлювала, кого малює — лише риси, силует, погляд. Але з кожним рухом пензля образ ставав чіткішим. Це був Генрі.