Розділ 6

Вечеря закінчилася. Після дощу, що недавно пройшов, повітря було свіже, зі слабким запахом нічних квітів і вологості. Мелані вийшла на ґанок, обпершись на кам’яне поруччя. За нею тихо вийшов і молодший брат, несучи два келихи білого вина.

— Ти завжди тікаєш першою, — сказав він, простягаючи їй один келих.

— А ти завжди знаходиш мене, — відповіла вона з легкою усмішкою.

Вони стояли мовчки кілька хвилин, дивлячись на темний сад перед будинком. Легкий вітер розвіював волосся Мелані, і вона нарешті озвалася:

— Шкода, що їх не було. Може, хоч завтра прийдуть.

Він тихо пирхнув і поставив келих на перило:

— Не прийдуть. І ти це знаєш. Він відрізав свою нитку вже давно. А вона… Сесілія його в цьому підтримує.

— Не можна відрізати нитку повністю, — заперечила Мелані м’яко. — Вона завжди є. Просто сплутана.

— Ти можеш так думати, бо в тебе серце світле, — зітхнув він. — А я бачу, як нитка брата тьмянішає. Щодня.

Мелані опустила погляд, відчуваючи, як тьмяно й боляче пульсує десь у далині нитка старшого брата — вже слабка, перекручена, наче розірвана й знову зшита кривим вузлом.

— Його ще можна повернути.

— А якщо він не хоче? — спитав брат тихо. — Я бачив людей, які самі заплітають свої вузли у зашморг. А потім рвуть їх.

Вона мовчала, лише простягнула до нього руку. Їхні нитки м’яко торкнулися одна одної, світло й тепло проти тіні й гострої правди.

— Я все одно вірю, — сказала вона нарешті. — Бо ми — сім’я. І родина не рветься. Її можна тільки забути на якийсь час.

Він глянув на неї довше, ніж треба було, й зрештою видихнув щось схоже на посмішку:

— Ти завжди була сильнішою за нас усіх. Ну що ж… нехай твої нитки тримають і його теж. Поки можеш.

Мелані схилила голову й прошепотіла:

— Поки можу.

А потім вони ще довго стояли поруч мовчки, тримаючи келихи в руках, дивлячись на темне небо, де поодинокі зорі теж світилися, немов забуті іскри на темному полотні неба..

✦❖✦

Даніелла весь ранок сяяла особливо яскраво: метушилася зі своїм волоссям і сукнею, а її нитка переливалася блідим золотом від нетерплячого очікування. Молодий джентльмен — містер Персі Галлам — був саме тим, кого прагнула Даніелла: респектабельний, достатньо заможний, чарівний на перший погляд. І абсолютно неправильний.

Ще напередодні ввечері, на балу, Мелані помітила це — ледь помітний вузол на золотій нитці між Даніеллою та ним. Вузол мерехтів занадто яскраво, мов розсипане скло серед попелу. Такий, що міг виникнути лише з глибинної брехні.

Що саме було цією брехнею — вона ще не знала. Але мала намір дізнатися.

Вортінгтони приймали його в бурштиновій кімнаті. Мелані стояла тихо осторонь, непомітна, але відчутна, тримаючи свої чуття напоготові й стежачи за тремтінням магії — вузликами й відблисками — які спліталися між ним та Даніеллою під час їхньої розмови.

Даніелла мило заcміялася на його слова. Її нитка засвітилася ще яскравіше.

Щелепа Мелані напружилася.

А тоді вона відчула… іншу присутність.

З протилежного боку кімнати, спертий на камін, Генрі спостерігав за нею. Його сірі очі були гострі, ніби він точно знав, що вона зараз думає.

Мелані примусила себе не зважати на нього. Вона зосередилася знову на містерові Галламі, звузивши відчуття, відслідковуючи ледь помітне мерехтіння його магічного відбитка.

Ось. Тінь причепилася до його нитки — нитка, що тягнулася кудись ще. До когось іншого.

Серце Мелані прискорилося. Він уже був обіцяний іншій.

Вона вже хотіла озватися — покликати Даніеллу й викрити його — коли Генрі випередив її.

Він відштовхнувся від каміну й повільно підійшов до містера Галлама, ледь посміхаючись.

— Здається, ми ще не мали честі познайомитися як слід, — його голос був м’який, оксамитовий. — Генрі Вортінгтон. Кузен Даніелли.

Містер Галлам швидко підвівся й уклонився:

— Ага — так, звісно, приємно.

Генрі нахилив голову, і його сірі очі блиснули.

— Галлам. Це ж не той Галлам з Ешкомбширу, бува?

Галлам моргнув.

— Е-е… так. У моєї родини там невеличкий маєток.

— Ага, — повторив Генрі, його тон залишався оманливо м’яким. — Тоді ви, напевно, знаєте міс Гаррієт Вейл.

На ці слова містер Галлам завмер — на мить, але на мить надто довгу.

— Я… я перепрошую?

Генрі вишкірився, показуючи всі зуби.

— Вона теж із Ешкомбшира. Донька покійного баронета. Кажуть, вона дуже віддана наречена. Одному містерові Галламу, власне.

Даніелла ахнула, її нитка миттєво згасла.