Розділ 4

Дім батьків Мелані був наповнений запахом кориці й свіжоспеченого хліба. Вітальня була затишною, як завжди, й у її світлі Мелані почувалася не свахою, не ткачем ниток доль, а просто донькою.

Він сидів у кріслі біля каміна — високий, худорлявий, з легкою тінню засмаги на обличчі, і його очі світилися незвичайним спокоєм. Темно-русяве волосся вже збилося на потилиці, і від нього віяло далекою дорогою. У руках він тримав кухоль з чаєм і тихо посміхнувся, коли побачив її.

— Ти повернувся… — видихнула вона, й усі слова, які мала приготовані, зникли.

Він підвівся й обійняв її, і тільки вона відчула, як під пальцями на його плечах пульсує сила — ніжна, м’яка, як дотик до загоюваної рани. Він був цілителем, із даром відчувати біль світу й зашивати його тонкими невидимими стібками.

— Повернувся. Але ненадовго, — відповів він. Його голос був глибоким, трохи втомленим. — Західні долини Майоран зараз просякнуті хворобою, я ще не закінчив там свою роботу.

Вони сіли поруч біля вогню, й батьки дали можливість дітям поспілкуватися. У цій короткій миті, коли вони залишилися наодинці, їхні погляди перетнулися — й між ними пробігла тиха згода: говорити можна лише пошепки, та говорити потрібно.

— І як там? — запитала Мелані, переплітаючи пальці так, ніби тримала нитку світла.

— Моторошно, — зітхнув він. — Люди не бачать, але темрява вже підступає до їхніх міст, селищ. Скільки я не зшиваю їхні рани, вони знову й знову рвуться. Там багато тих, хто забув, що світло взагалі існує. І мені… бракує рук.

Його очі на мить закрилися від жалю, але в наступну секунду він посміхнувся:

— Та все ж іноді трапляються чудеса. Одна мати принесла мені немовля, яке вже ніхто не сподівався врятувати — і воно розплющило очі. І тоді я нагадав собі, чому досі ходжу цими дорогами.

Мелані ніжно торкнулася його руки.

— Ти завжди вмів тримати нитку, коли вона вже здається обірваною.

Він підморгнув їй, і на мить його погляд став провидчим — наче він бачив її майбутнє, але не сказав нічого. Лише додав:

— А ти й далі плетеш свої візерунки? Сватаєш? Не забула, що й сама заслуговуєш бути щасливою?

Вона не відповіла, лише посміхнулася й опустила погляд. Його карі очі й далі випромінювали тепло, а він більше нічого не сказав — вони обоє знали, що цю нитку вона має знайти сама.

Минуле завжди жило тінню за її плечима. Мелані кохала — колись давно, щиро, так, як вірять лише молоді серця. Його звали Леон. Він умів говорити так, що світ здавався легшим, а майбутнє — повним обіцянок. Він присягався, що обере її назавжди, і вона вірила.

Але Леон обрав інше. Не лише зрадив їй із іншою жінкою — він зрадив усе, чим був. Жінку він обрав багату, з родини з високим статком, яка могла витягнути його з боргів. Він навіть не намагався виправдатися перед Мелані — лише кинув холодну правду: «Кохання до тебе не може заплатити за мої борги.»

Ті слова вона пам’ятала так само виразно, як власний подих. І не менш боляче було те, що згодом стало відомо: Леон пристав до темних. Він віддав перевагу швидкій силі, владі, яку давала темрява, — і остаточно обрав шлях, із якого немає вороття.

Відтоді Мелані навчилася двом речам. По-перше — що кохання може бути не достатньо для того, хто зважує його на вагах із золотом. А по-друге — що її власна сила завжди має бути міцнішою за будь-які слова чоловіка.

✦❖✦

Бальна зала Вортінгтонів була невпізнанною. Золотаве світло лилося з люстр, переплітаючись із ледве помітним мерехтінням чарів, вплетених просто в підлогу. Велика зала жила — закрут гаптованих суконь, сміх, солодкі звуки струнного квартету — і тут і там Мелані помічала, як над головами танцюристів тремтять тонкі ниточки магії, натякаючи на приховані почуття, справжні наміри, невимовні страхи.

Це було, як завжди, прекрасно.

І небезпечно.

Сьогодні ввечері Даніелла, Лілі та Мері стояли нервово чекаючи своїх перших партнерів. Мелані трималася близько — як завжди. Частково супровідниця, частково провідниця, частково мовчазна варта, чутлива до найменшого знаку небезпеки.

Вона тихо промовила кілька слів до Даніелли, заспокоюючи її ауру. Ледь помітно посміхнувшись, підтягла рукавички Лілі. Поправила кучері Мері. Вже зараз повітря довкола них ставало густішим — їхні нитки сяяли яскравіше, тяглися до молодих чоловіків, що кидали їм сповнені надії погляди з іншого боку зали.

І тоді вона відчула це. Цей знайомий холодок. Їй навіть не потрібно було дивитися, щоб знати, хто щойно увійшов до зали. Але вона все ж подивилася.

Генрі Вортінгтон увійшов під арки дверей, — у нічному пальті й вовчій чарівності, його сірі очі ковзнули по натовпу, поки неминуче не знайшли її.

Його губи ледь помітно смикнулися в натяку на усмішку. Мелані підняла підборіддя й знову зосередилася

на своїх підопічних. Ігноруючи його.

Пів години це їй вдавалося.

Дівчата танцювали. Даніелла — з поважним спадкоємцем, чия нитка сяяла золотом і впевнено. Лілі — з лагідним ученим, чия аура мерехтіла м’яким зеленим. Мері давалося важче — нитка її першого партнера вже почала рватися, інтерес згасав, поки вони вальсували. Мелані занотувала подумки втрутитися після наступної пари.