Привіт, неприємне минуле

Університет зустрів нас порожніми, відлунними коридорами — ми приїхали трохи раніше призначеного часу. Навіть попри те, що Серж, на моє глибоке невдоволення, раптом благородно визвався завезти Настю на  роботу. Я провела їхню парочку довгим, «любовним» поглядом, скриплячи зубами так, що аж щелепа боліла.

— Що, передумала щодо принців-драконів? — розлився над самим вухом знайомий  голос Данила.

Я різко розвернулася до нього.

 — Зовсім ні. Але мені категорично не подобається, як він на неї дивиться. Ви ж рано чи пізно зникнете у своє, як там - королівство!, а їй потім серце по крихтах збирати!

Данило  хмикнув, але нічого не відповів.

Серж із Настею тим часом розпрощалися, автомобіль рушив далі, ми проминули затор — і ось перед нами велична будівля університету. За попереднім планом, усередину ми вирішили йти вдвох із Данилом. А то мало що: раптом старенький професор не оцінить стільки «щастя» в особі одразу трьох красенів розміром з шафу.

Ми вийшли з авто. На підході до центрального входу я незграбно спіткнулася об рівний асфальт, і Данило мовчки, але міцно взяв мене за руку. Я вирішила не забирати долоню… Моя маленька рука буквально потонула в його великій, гарячій і надійній. Мені, грішним ділом, сподобалося це відчуття. І тому  вирішила, що ми точно не поїдемо ліфтом — я навмисно обрала найдовший піший маршрут сходами, аби лиш не опинитися з ним у замкненому просторі. «Чорт, ну чому він має бути таким… таким неможливо привабливим?!»

Наші роздуми й внутрішню паніку раптом перервав знайомий, скрипучо-солодкий голос: — Настю? Це ти?

Нас наздогнали. Попереду стояла Марина.

Ну звісно ж. Саме та людина, якої мені зараз найменше бракувало для повної колекції щастя в цьому світі.

Марина. Колись у минулому житті я чомусь вважала цю людину своєю подругою. Але, як потім виявилося, у таких людей у принципі не буває друзів — у них є виключно світанок власних інтересів. Мета Марини в житті, завжди була, одна-єдина: знайти собі дуже багатого і гарного нареченого. І для досягнення цієї священної цілі вона ніколи не соромилася ні методів, ні засобів.

Ми з нею ровесниці. Але в Марини була ще одна «піддослідна» молодша подружка — дівчинка на три роки молодша за нас. І от якось ми їхали разом у маршрутці, Марина відкрила в телефоні фотографії тієї дівчинки і почала мені зловтішно розповідати, мовляв, та радиться з нею, які світлини краще виставити в соцмережі. Марина знищувала ту дівчинку морально: казала, які в неї криві ноги, як вона безсовісно намагається копіювати її, велику «красуню», але куди їй до такої богині, як вона сама! Тоді до мене різко дійшло: за моєю спиною вона говорить про мене точно такі ж самі гадості. Власне, мої здогадки дуже швидко підтвердилися. Після цього ми остаточно перестали спілкуватися.

До слова, Марина завжди була дівчиною візуально миловидною — висока, з густим темним волоссям нижче лопаток. От тільки вона була  «широкої кості" і в силу своєї патологічної ліні геть не слідкувала за фігурою. Зовні вона чимось нагадувала богиню Венеру, а от всередині була абсолютно гнилою …

Зараз вона стояла перед нами в натягнутому в коротенькому платті і розливалася слащавою посмішкою. Її чорне волосся було зачеплене в складну зачіску, макіяж — ідеальний, але вся ця штучна мішура не могла приховати головного: у її маленьких бігаючих очках чітко світився холодний розрахунок пітона.

— Привіт, Марино, — максимально сухо й холодно кинула я.

— Ой, прийшла в університет? Але ж здачі документів уже давно закінчилися! — вона тут же різко перевела жадібний погляд на Данила, оцінюючи якість улову. — Не представиш свого супутника?

Ага, звісно. Зараз почнеться цирк з конями… Тим не менш, я постаралася зберегти обличчя.

— Ні, Марино, я не вступні здавати. Познайомся, це…

— Данило. Я наречений Анастасії, — несподівано різко, холодним металевим голосом перервав мене він, дивлячись на Марину так, ніби перед ним стояла порожня стіна чи звичайна сміттєва урна.

Ха! З'їла, красуню?! Оце поворот!

Марина на секунду повністю зависла, скосивши здивований погляд на мене. У її очах промайнула така дика чорна заздрість і розчарування, що я навіть встигла насолодитися цим моментом (звісно, у її розумінні я ж була «сірою мишкою», яка ніколи в житті не знайде нікого кращого за сільського безхатька  під мостом). Але вона миттєво взяла себе в руки й натягла назад свою фірмову солодку міну.

— Нам справді вже час іти, вибач, — швидко сказала я, намагаючись проскочити повз неї.

Але Марина вже остаточно увімкнула режим «липкої настирливої подруги дитинства».

 — Ой, обов'язково набери мене ввечері! Нам треба обов'язково поговорити! Ми ж стільки років не бачилися, все справи, турботи… Обов'язково подзвони!

Ага, звісно. Ми раз на місяць випадково пересікаємося в нашому селищі, коли я приїжджаю провідати маму, і вона за всі роки жодного разу навіть не привіталася! Не жили красиво — годі й починати.

— У мене немає твого номера, — відрізала я, впевнено піднімаючись сходами вгору, міцно тримаючи Данила за руку.

Сама зустріч із професором пройшла напрочуд продуктивно, хоча мені й довелося трохи збрехати про «активну викладацьку діяльність для дітей». Валерій Анатолійович виявився неймовірно захопленою своєю справою людиною і на знак поваги навіть подарував мені розкішну  книгу про прадавні слов'янські обряди.

— Ну що, мій фальшивий наречений, тепер ліфтом  чи все ж таки ризикнемо сходами? — жартівливо кинула я на виході з кабінету.

— Як забажає моя люба наречена, — відповів Данило з ледь помітною, але дуже чарівною усмішкою.

Ого, у нього, виявляється, є почуття гумору! А я-то вже грішним ділом думала, що він уміє тільки похмуро нависати над людьми й погрожувати знищенням світів. Мій настрій стрімко поповз угору.

Я свідомо обрала сходи — бо в тісній кабінці ліфта я б точно не втрималася і знову почала б безстидно витріщатися на нього, як зачарований пітон на кролика.