Чай, кава, потанцюємо?

Після вчорашньої епопеї з бійкою під офісом та раптовим відкриттям «паралельної» реальності я прокинулася з відчуттям, що мій мозок офіційно подав заяву на звільнення за власним бажанням.

Ранок розпочався з того, що я несамовито обіймала керамічний кухоль  з гарячою кавою, ніби він єдина  рятувальна шлюпка посеред шторму в буремному океані. Інтернет-серфінг на тему богині Долі приніс абсолютно нульовий результат. У нас, землян, в офіційній слов'янській міфології долею керувала Макош, у греків — суворі Мойри, у германо-скандинавів — Норни. Ще згадки про Триєдину Богиню в культах Віккі. І жодного, блін, натяку на ту саму Долю, про яку з таким пафосом розповідали наші незвані гості! Якщо заглибитися в роздуми й впасти в глибоку філософську полеміку, то доля в нашому земному розумінні — це весь глобальний життєвий шлях людини, усе те невідворотне, що відбувається з нами від першого крику в пологовому будинку і аж до фінальної тризни. Але постає логічне запитання: звідки взагалі взялося саме це поняття і чому воно називається саме так?..

Коротше кажучи, дах їхав неквапливо, але впевнено. На сьогодні в мене була запланована зустріч із професором кафедри славянської міфології, і я щиро сподівалася, що може він зможе розставити хоч якісь крапки над «і». Хоча, якщо зізнатися самій собі чесно, я вперше в житті вчиняю настільки відверто легковажно: отак просто взяти й повірити в неймовірну історію, розказану абсолютно незнайомими мені чоловіками… Та чи справді я повірила? А раптом це все — якийсь масовий, добре спланований розіграш? У наш божевільний вік високих технологій і штучного інтелекту маленькі фигурки драконів на рамі зеркала цілком можуть виявитися складними міні-роботами на радіокеруванні, а ці хлопці — професійними фокусниками-аніматорами з якоїсь тупої маркетингової агенції.

От тільки нафіга?! І кому взагалі може знадобитися такий дорогий цирк? Боги, інші світи, агресивні раси… Може, це мамині недобросовісні конкуренти-фентезисти намагаються через мене підібратися до її нових творчих рукописів?.. Через мене… Тьфу, який же маразм лізе в голову!

Тут я раптом згадала, що Назар учора казав про якогось дивного типка, який шукає раму, підозріло схожу на ту саму  красуню, що тепер стоїть у моєму кабінеті. І головне — я ж не сказала Назару про цю саму раму ні слова! Чому?! Чому я промовчала, як полонений на допиті?

План назрів сам собою: треба терміново зібрати всіх докупи — брата, цих дивних іншосвітян — і нарешті розібратися у цьому маскараді. Сьогодні у мене за графіком ранкова зустріч із Данилом та його «командою», потім вокальний майстер-клас, а вже ввечері можна організувати спільні посиденьки. Тільки  не в моєму кабінеті, бо там від однієї присутності дзеркала починають тремтіти стіни! Я швидко набрала на телефоні смску брату з пропозицією зустрітися в нашій улюбленій кав'ярні.

Вчорашні події крутилися в голові шаленою каруселлю: дзеркало з оживаючими рептиліями, таємничі гості з іншого виміру, їхня епічна драма… І Данило. Особливо, блін, Данило.

Я нервово й занадто сильно провела пальцем по краю порожнього кухля.

Спокій розірвав різкий дзвінок мобільного. На екрані висвітився незначний, невідомий номер.

— Ало? — трохи напружено відповіла я.

— Ася? — голос на тому кінці здався напрочуд знайомим, оксамитовим і я якимось дивним чином ...рідним?.

— Так, а це хто говорить?

— Дарон. Тобто… Данило. Ми вже під'їхали за тобою, щоб не гаяти дорогоцінний час.

Що?! Який «під'їхали»?! Ми ж про це ніби не домовлялися! 

Я крізь щілину фіранки глянула у вікно. А може, вони й справді серійні маньяки-психопати… і зараз хочуть вивезти мене вглиб лісу, щоб там тихо закопати поряд ? Хоча ні, в біса маньяків — навряд чи вони б отак зухвало світилися на дорогому кастомному джипі під вікнами житлового будинку. Не думаю, що таких ефектних красенів-моделей помітили б тільки ми з Настею.

— Мені… мені ще треба зібратися, на це потрібен час! — заперечно випалила я в трубку. — Ви взагалі каву чи чай хочете? Поки я тут фарбуюся й пакуюся — зайдіть у квартиру, перекусіть чогось.

— Я особисто не голодний, але від доброї кави не відмовлюся. Серж теж не проти, а от Влад категорично відмовився, залишиться в авто, — спокійно відповів він.

— Ок,третій поверх, квартира 9.

Я з боязкою цікавістю ще раз кинула погляд у вікно. Внизу, біля блискучого авто, стояла колоритна трійця: Влад у стильному діловому піджаку, Серж у чорній ультрамодній сорочці, і… Данило. В обтягнутому темному гольфі й затишному кардигані, який чомусь робив його схожим на топову модель романтичної обкладинки якогось глянцевого чоловічого журналу.

«Господи, ну чому він навіть просто стояти вміє так непристойно красиво…» — зовсім не до місця промайнула дурна думка в моїй затуманеній голові, поки я продовжувала витріщатися на нього з висоти третього поверху.

— Ти на що там так залипла, моя хороша? — здивовано запитала Настя, яка несподівано виросла за моєю спиною і теж визирнула у вікно. — Ох ти ж божечки мої… Суслики в модельних черевиках! Ціла збірна Бреда Пітта під парадною!

— Ася, вони тільки що синхронно подивилися в наш бік! — видихнула Настя.

Я різко відскочила від вікна, наче мене щойно зловили на скоєнні держзради.

— Це… це вони за мною заїхали. Вони зараз піднімуться сюди сюди в квартиру на каву, — відповіла я, намагаючись зберегти рештки самовладання. — Настунь, ти ж уже зібралася? Зможеш швиденько заварити свій фірмовий напій, поки я швиденько зберуся.  Вибач, що не поперединила заздалегідь, я й сама не знала про цей візит.

— Лялечко, ти жартуєш?! Таких екземпляри і у нас ! — Настя мрійливо закатила очі до стелі. — Але ввечері ти мені викладеш усі деталі від «А» до «Я»!

Влад залишився чекати в машині, а от Серж і Данило чемно піднялися до квартири. Я запросила їх на кухню, де Настя, вже злегка заливаючись рум'янцем і кидаючи зацікавлені косі погляди на Сержа, зосереджено почала готувати каву.