А ти мене не зжереш?

Сьогодні вихідний. Ну от хто міг додуматися дзвонити в таку ранню ранішню пору?!

Я нервово шарю рукою по тумбочці біля ліжка, випадково збиваючи порожній скляний стакан (слава богу, порожній, хоч тут пощастило!), поки наосліп не хапаю телефона.

— Алло… — муркітливим, заспаним голосом тягну в трубку, звучить це приблизно як зляканий кіт, який застряг у пилососе.

— Донечко, прокидайся! Ти ж сама вчора слізно просила розбудити поранше! — мамин голос звучить бадьоро, наче свіжий березневий вітер просто в обличчя після цілої ночі безсоння.

Я ледь-ледь відкрила одне око і глянула на екран.

— Мам… а котра зараз година?

— О, восьма тридцять! Ти ж казала, що тобі в кабінет до десятої! Вставай, моя мишко!

— Встаю, встаю… — майже бадьоро хриплю я, кидаючи телефон на ліжко й зненацька скосивши на нього лютий погляд. — Будильник, собака, не спрацював, ну й чого ти мовчиш, га! -

І ніби у відповідь на мій уїдливий докір телефон раптом у кімнаті вибухає оглушувальними африканськими барабанами. Трясця!

— А-а-а! Добре, добре, я вже встаю, вимкнись!

До вокальної студії я долетіла швидше, ніж планувала, і вирішила розпочати ранок зі звичайної чашки гарячого зеленого чаю. Треба було терміново думати, чим взагалі дивувати цих дивних іноземних гостей у нашому місті, але думки нав’язливо поверталися до вчорашньої розмови з братом. Він щось  говорив про «якусь містичну раму, схожу на мою», якихось древніх богів та іншу єресь. Я вирішила поки що свідомо не зізнаватися йому, що ця сама розкішна рама стоїть просто в моєму кабінеті.

— А чому ти мовчиш? — запитала я саму себе.

— Тому що ти боягузка, а вся ця сюрреалістична ситуація виглядає більш ніж дивно… — відповіло мені люстерко.

Звісно, дзеркало вголос не відповідало. Але якби могло, мабуть, сказало б саме так.

Тримаючи керамічну чашку в долонях, я підійшла до новенького дзеркала, грайливо поправила пасмо, що вибилося з коси, й на секунду завмерла, милуючись золотою роботою. Фігурки драконів на рамі були виписані настільки детально й об'ємно, що здавалося, ніби вони зараз синхронно кліпнуть.

— Які ж ви неймовірні… — тихо прошепотіла я, проводячи пальцем по витонченій різьбі.

АЙ!

Гострий  виступ на крилі маленького дракончика підступно впився мені в подушечку пальця. Кров виступила моментально — великою, яскраво-алою блискучою краплею.

— Ну от, коли в поліклініці здаєш дурну кров із пальця для аналізу, лаборанти її звідти ледь не вичавлюють, як зубну пасту з тюбика, а тут — будь ласка, цілий фонтан! — обурено буркнула я, смокчучи палець.

Але те, що сталося за секунду, змусило мене назавжди забути про біль.

Фігурки драконів на рамі… повільно ворухнулися.

ЩО… ЛИХО……?

Один за одним вони розплющили крижані очі, ледачо слизали мою кров з поверхні дзеркала, а потім знову завмерли, опустивши голови на скляну поверхню дзеркала.

— …А хіба вони за каноном не повинні мирно лежати біля жіночих ніг? — приголомшено видавила я у порожнечу.

Паніка накрила з головою, накриваючи з верхом.

— А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!

Я взяла чисту ноту «сі» другої октави, але коли всі дракони на рамі синхронно закрили лапами вуха від мого лепету, я перейшла на «до» третьої октави. І на зло собі — ніякого омріяного обмороку! Сволота організм!..

У цю ж секунду важкі двері кабінету з грюкотом відлетіли до стіни, і всередину ввалилася та сама компанія: троє хлопців і руденька дівчина (Лана, здається). Немає обмороку? Нате вам іноземний десант …

Першим у проході завмер Данило — з яскравою вогненною кулею в руках.

«Ну привіт, омріяна втрата свідомості…» — промайнула в голові остання розумна думка, перш ніж світ остаточно пішов темними колами.

— Що з нею? Вона поранена?! Її негайно треба оглянути! — тривожно лунав голос Дарона, який чомусь уже підхопив мене на руки й кудись обережно ніс.Ага всетаки я втратила свідомість наполовину, якщо чую все ніби крізь вату -чищо??? сволота ти , організм.

— Вона просто знепритомніла від шоку, генію! Чим ти взагалі думав, коли запалював свій вогонь у закритому приміщенні?! — обурено вигукнула Лана, швидко крокуючи до кулера з водою. — І взагалі, поклади дівчину на диван, бо боюся, вона не буде в захваті, коли отямиться в тебе на руках!

Отямилася я від того, що хтось холоднокровно й щедро хлюпнув мені в обличчя крижаною водою.

Перше, що я побачила, розплющивши очі — чотири стурбовані обличчя, що нависли над моєю тушкою: Данило (брюнет із нереальними изумрудними очима) дивився з щирим занепокоєнням; Лана — з м’яким співчуттям; Серж (той самий блондин) — із виразом «ну і цирк ми влаштували»; а Влад (шатен) — із класичним обличчям людини, яка говорила: «Я ж казав, що добром це не закінчиться».

— Що трапилося? Тобі зле? — запитав Данило.

Ага, звісно. Зараз я їм усю правду викладу про те, що маленькі дракони з рами їдять мою кров, а потім виставляють мені оцінки за вокал.

— Миша… — жалібно видавила я перше, що спало на думку. — Я просто побачила величезну дику мишу.

Густі брови Данила стрімко поповзли вгору. Серж і Влад синхронно скривилися, намагаючись не зареготати вголос. Лана подивилася на мене ще жалісливіше, як на хвору на голову.

— І як вона? Миша жива? — єхидно поцікавився Серж. — Чи померла від розриву серця після твого вокалу?

— Та пішли ви… — хотіла було огрідно кинути я, але вчасно зупинилася. — Тобто… вибачте. Я панічно боюся гризунів. Це мій найбільший тригер.

Тут у моїй багатостраждальній голові нарешті остаточно клацнуло.

Я повільно, мов робот, повернулася до Данила.

— Ти… — зловісно прошипіла я, тицьнувши в нього пальцем. — У тебе в руках тільки що горів справжній ВОГОНЬ!

Лана тихо затулила рот рукою, відвертаючись і відверто насолоджуючись цим шоу.