Ася

— Аська, вставай!!!!! — голос Насті пробився крізь сон, наче бульдозер крізь цегляну стіну.

Я уткнулася обличчям у подушку, намагаючись переконати Всесвіт, що мене не існує, і міцно вчепившись у ковдру, яка чомусь зрадницьки сповзала з ліжка, оголюючи мої стратегічно важливі кінцівки.

— Якщо зараз же моє ковдрочку не залишать у спокої, то я встану зла. Дуже зла, — пробурмотіла я, накрившись подушкою, як лицарським щитом від цього жорстокого світу.

— А у декого зустріч о 9:00, між іншим! — не вгамовувалася сусідка з коридору.

— А зааааррааз??? — мій голос усе ще доносився з-під ковдри, але в ньому вже чітко пробивалися нотки гострої екзистенційної паніки.

— Вісім! — урочисто оголосила Настя, моя улюблена катастрофа-сусідка.

— Ну от, усього лише вісім… вісім????

Я скочила з ліжка, як ошпарена амфібія, і тут же майстерно заплуталася ногами в ковдрі. Через секунду з гуркотом гепнулася на підлогу — бо не потрібно кутатися, як метелик у кокон, якщо в тебе немає крил! Дві хвилини дикої, запеклої боротьби з тканиною та моєю улюбленою пуховою ковдрою — і я нарешті виходжу гордим переможцем у цій «нелегкій» війні за власний рух. Настя стояла в дверях спальні, зігнувшись від сміху навпіл і тримаючись за живіт.

— Ти зараз мала вигляд шокованого кота, якого вперше засунули в пральну машину на режим «інтенсивне полоскання», — крізь сміх видала сусідка.

Я сама не втрималася й розсміялася, уявивши цю картину. Але сміх сміхом, а часу — кіт наплакав, причому той самий, що тільки-но покатався у пралці. Тридцять хвилин на швидкий душ, хрусткий сніданок і бойовий макіяж. Mission Impossible у реальному житті, але я щиро вірю в свої супергеройські здібності!

Ну і куди ж ми без ранкових перешкод? Звісно ж, відключили світло. У всьому будинку! Ну хоч би попереджали, зграя єнотів-енергетиків! — обурено зітхнула я, але тут же згадала, що з вечора мудро погладила сукню. Ха! Маленька перемога над хаосом! Хотіла, звісно, зробити собі голлівудські локони... але фен без електрики — це просто дорогий шматок пластику. Довелося заплести волосся в довгу тугу косу (спасибі мамі за шикарну генетику — моя левова грива нижче попи, хоч зараз на перуки для голлівудських зірок продавай).

Блискавично кинула погляд на годинник: 8:30. Перемога! Ну, якщо вважати «перемогою» вихід з дому о 8:30 ранку на 12-сантиметрових шпильках, які я в глибині душі ненавиджу всією своєю жіночою сутністю. Ну чому я вічно кудись біжу, як пожежна машина на виклик?! Терміново потрібно вчитися планувати свій день, я ж бо майбутня серйозна бізнес-леді, а не білка в колесі.

Подумки вже прокручувала чіткий план переговорів із цим занудним власником приміщення. Якщо все пройде ідеально, зможу нарешті відкрити свою власну студію вокалу й казати всім заздрісникам «до побачення».

На зупинці народу майже не було. Ура, доскакала жива й неушкоджена. Зайшла в тролейбус, важко дихаючи, сіла біля вікна й задоволено підставила втомлене обличчя ранковому весняному сонцю. Марила про те, як буду облаштовувати студію: тут рожевий диванчик, тут неонова вивіска…

— Ауч! Боляче, чорт забирай! — різко розплющила очі.

На моїй новенькій бежевій туфлі красувався огидний, жирний слід чиєїсь брудної підошви. Повільно, з поглядом серійного вбивці, підняла погляд угору. Переді мною стояв високий блондин із абсолютно дебільним обличчям у стилі «я не віннний, то ноги самі».

— Тролейбус напівпорожній, вільних місць навколо повно… Чи у вас хронічна косоокість ідеально поєднується з косолапістю та стійким ухилом ліворуч? — зло процідила я цій самовпевненій «блондинці».

Блондин навіть не збентежився — нахабно сів навпроти, трохи нахилився до мене, порушуючи всі норми особистого простору:

— Вибачте, будь ласка, я просто на вас задивився, — видав цей кадр, розпливаючись у голлівудській посмішці.

Я одразу все зрозуміла: спеціально наступив, щоб привернути увагу. Найтупіший і найдавніший підкат у галактиці.

— Недарма я всією душею терпіти не можу блондинів, — прошипіла я собі під ніс. Та сама звичайна блондинка, тільки чомусь чоловічої статі.

Мені шалено хотілося зняти цю прокляту туфлю й прикласти нею його самовдоволений лоб зі словами: «Придурок, вони п'ять штук коштують!». Але я героїчно стрималася, бо виховувалася як інтелігентна дівчинка.

— Вибачення прийнято, — рявкнула я, гарячково риючись у сумочці в пошуках вологих серветок.

І тут просто перед моїм носом раптом замайоріла якась біла ганчірка. Господи, дайте мені невичерпні сили не вбити його прямо тут, у громадському транспорті!

— Ви що, вирішили люб'язно надати мені свій персональний слюнявчик? — прошипіла я крізь зуби, відчуваючи, що починаю стрімко доходити до білого каління. — У мене гарний настрій, гарний! Я ввічлива дівчинка! Я абсолютно спокійна! — мантра чомусь не допомагала.

— Чому одразу слюнявчик? — ображено насупився цей блондинистий смертник. — Це носова хустинка, між іншим, виготовлена з чистого натурального шовку!

— Мабуть, особисто самі вишили хрестиком на дозвіллі?

Нарешті нащупала в глибинах сумочки серветки, люто взялася відтирати чорну пляму.