Розділ 15

Дні минали, і в цьому було щось майже зрадливе. Еллі прокидалася вранці, дивилася на сіре небо за вікном, на нитки, що проходили крізь стіни її спальні, і думала, що світ, можливо, вирішив дати їй перепочинок. Вона більше не підскакувала від кожного скрипу, не завмирала перед дверима підвалу, не прокидалася серед ночі з відчуттям, що хтось стоїть над ліжком. Страх не зник – він осів, в’ївся в кістки, став частиною її тіла, як та сіра нитка, що вплелася в її власну. Але саме тому він перестав бути гострим. Він перетворився на тло, на постійний гул, який уже не заважав жити, хоча й не давав забути.
Вона працювала. Щодня приходила до бібліотеки, сідала за свій стіл, розкладала інструменти. Рукопис лежав перед нею, і вона гортала його сторінки, але вже не з тим відчаєм, що раніше. Вона більше не шукала відповідей у вузлах і схемах. Вона просто дивилася на них, і їй здавалося, що вони дивляться у відповідь. Це було дивне, майже медитативне відчуття – наче між нею і цими давніми символами встановився зв’язок, який не потребував слів. Іноді вона ловила себе на тому, що водить пальцем по краю сторінки, повторюючи контури вузла, і робить це без жодної думки, наче рука сама знає, що робити.
Адам не з’являвся. Вони бачилися один раз, за кілька днів після тієї розмови на набережній, але зустріч вийшла короткою і незручною. Він зателефонував, щоб спитати, як вона, і вона відповіла, що нормально. Обидва знали, що це брехня. Обидва не знали, що сказати далі. Він запитав, чи вона ще думає про ритуал. Вона сказала, що не хоче говорити про це зараз. Він погодився. І на цьому розмова закінчилася. Відтоді він не дзвонив, і вона теж. Монета Ордену лежала в шухляді письмового столу, загорнута в клаптик темної тканини. Еллі іноді підходила до цієї шухляди, торкалася ручки, але не відкривала. Вона не була готова. Можливо, вона ніколи не буде готова. Але вона знала, що колись їй доведеться зробити вибір, і цей вибір не зникне від того, що вона ховає його в шухляду.
Нитки стали буденністю. Вона вже не здригалася, коли бачила, як вони рухаються за перехожими, як вони обплітають ліхтарі, як вони звиваються над Темзою. Вона звикла до них так, як звикають до шуму міста – вони були завжди, і вона перестала їх помічати. Але десь у глибині свідомості вона розуміла, що це звикання саме по собі є тривожним знаком. Вона більше не боялася того, що бачить. А це означало, що межа між нею і тим, що вона бачить, ставала дедалі тоншою.
Вона подзвонила мамі в четвер. Не тому, що згадала обіцянку, яку дала Маргарет, а тому, що їй раптом стало лячно. Це було дивне, незрозуміле відчуття, яке накотило на неї серед ночі, коли вона лежала в ліжку й дивилася на нитки, що проходили крізь стелю. Вона подумала про маму – і відчула, як у грудях щось стиснулося, наче хтось провів холодною рукою по її спині. Вона сіла в ліжку, взяла телефон і набрала номер. Мама відповіла після третього гудка, і її голос прозвучав сонно, але спокійно.
– Еллі? Щось сталося?
– Ні, мамо. Все добре. Я просто хотіла почути твій голос.
– О другій ночі?
Еллі глянула на годинник. Справді, друга ночі. Вона навіть не помітила.
– Вибач, – сказала вона. – Не могла заснути.
– Це через новий будинок? – запитала мама. – Тобі там некомфортно?
– Трохи.
– Може, варто продати його? Знайти щось інше?
Еллі ледь стримала гіркий сміх. Якби все було так просто.
– Подивимось, – сказала вона. – Давай я приїду до тебе в суботу. Поснідаємо разом.
– Добре, – відповіла мама. – Приїжджай скоріше.
– Тоді до суботи.
– До суботи, люба.
Вона поклала слухавку, і в трубці запанувала тиша. Еллі довго сиділа в ліжку, дивлячись на телефон, і відчувала, як усередині неї щось повільно осідає. Вона не знала, чому їй стало лячно. Але цей страх не зникав.
Субота прийшла швидко – швидше, ніж вона очікувала. Еллі зібралася зранку, одягла простий светр і джинси, взяла сумку й вийшла з будинку. Дощ не йшов, але повітря було вологим, і на тротуарах блищали калюжі. Вона їхала автобусом, дивлячись на місто, що пропливало за вікном, і намагалася переконати себе, що все буде добре. Мама просто втомилася. Вона старіє. Це нормально. Усі старіють. Це не має нічого спільного з тим, що відбувається в її будинку. Це просто життя.
Мама відчинила двері, коли Еллі ще стояла на порозі, і її обличчя засяяло тією самою теплою усмішкою, яку Еллі знала з дитинства. Вона обійняла доньку, притиснула до себе, і Еллі відчула знайомий запах лаванди й свіжого хліба. На мить їй стало легше. На мить вона повірила, що все справді добре.
– Ти голодна? – запитала мама, відступаючи. – Я зварила каву. І є пиріг.
– Добре, – сказала Еллі. – Давай.
Вони пройшли на кухню. Еллі сіла за стіл, а мама почала поратися біля плити, розкладаючи на тарілки скибки пирога. Еллі дивилася на неї, на її впевнені рухи, на те, як вона обережно ставить чашки, і намагалася зрозуміти, що саме викликало в неї тривогу. Нічого. Мама виглядала звично. Можливо, трохи блідішою, ніж зазвичай. Можливо, трохи повільнішою. Але це можна було списати на вік, на погоду, на безсонну ніч.
– Як твоя робота? – запитала мама, сідаючи навпроти.
– Добре, – відповіла Еллі. – Багато старих книжок і рукописів. Один особливо цікавий.
– Розкажи.
Вона розповіла. Про XVII століття, про вузли, про прихований текст. Вона не згадувала про, про нитки, про підвал. Вона говорила лише про роботу, і це було майже терапевтично. Мама слухала уважно, кивала, іноді перепитувала деталі. Усе було так, як завжди.
А потім мама запитала:
– А як там твій сусід? Той, що завжди скаржиться на шум?
Еллі завмерла. Ложка застигла в її руці. Вона подивилася на маму, і в її грудях щось холодно стиснулося.
– Мамо, – сказала вона повільно. – Ти вже питала про це десять хвилин тому.
Мама кліпнула. Її обличчя на мить стало порожнім, потім на нього повернулася усмішка – трохи розгублена, трохи вибачлива.
– Справді? – запитала вона. – Ой, вибач. Задумалась. Старість, мабуть.
Вона засміялася, але сміх прозвучав надто легко, надто награно. Еллі дивилася на неї, і холод підіймався вгору по хребту. Вона бачила, як мама провела рукою по волоссю, як її пальці на мить зависли біля скроні, наче вона щось згадувала. А потім мама знову подивилася на неї, і в її очах було те саме, що й завжди, – тепло, турбота, любов.
Але Еллі вже не могла позбутися відчуття, що за цим поглядом ховається щось інше. Щось, що вона вже бачила. Щось, про що їй розповідав Адам.
Вона не стала говорити про це вголос. Вона допила каву, з’їла пиріг, послухала мамині розповіді про сусідів і про те, як виросли її квіти на підвіконні. Вона намагалася поводитися звично, намагалася сміятися в потрібних місцях, намагалася не дивитися на маму занадто довго. Але всередині неї росло щось темне, щось, що не можна було заглушити кавою чи розмовою.
Коли вона зібралася йти, мама обійняла її біля дверей.
– Приїжджай частіше, – сказала вона. – Мені тебе бракує.
– Обов’язково, – відповіла Еллі.
Вона вийшла на вулицю, і холодне повітря вдарило їй в обличчя. Вона стояла біля під’їзду, дивлячись на сіре небо, і відчувала, як у грудях повільно розростається порожнеча. Їй потрібно було поговорити з кимось. Їй потрібно було зателефонувати Адаму.
Вона набрала його номер, але він не відповів. Вона спробувала ще раз. Те саме. Еллі опустила телефон і подивилася на нього, наче він міг пояснити, чому Адам знову зник. Вона не панікувала. Вона звикла, що він іноді пропадає. Але сьогодні їй було особливо самотньо, і ця самотність здавалася важчою, ніж зазвичай.
Вона поїхала додому. Вечір був тихим, без дощу, але вологим, і вогні Лондона відбивалися в калюжах, розпливаючись жовтими плямами. Еллі сиділа в автобусі, дивлячись на ці вогні, і думала про маму. Про те, як вона перепитала про сусіда. Про те, як її пальці зависли біля скроні.
Вона не хотіла думати про це. Вона змусила себе дивитися на вулицю, на людей, на звичайні речі. Але думки поверталися, наче мухи до рани. Щось було не так. Щось було дуже, дуже не так.
Уночі, коли вона лежала в ліжку, дивлячись на сіру нитку на зап’ясті, вона знову спробувала подзвонити Адаму. Телефон мовчав. Еллі поклала його на тумбочку, заплющила очі й спробувала заснути. Їй це майже вдалося.