Розділ 8

Вона повернулася додому пізно. Вулиця була порожньою, мокрою, і ліхтарі відбивалися в калюжах жовтими плямами, що тремтіли від дрібного дощу. Еллі відімкнула двері, увійшла, замкнула замок. Клацання пролунало глухо, наче звук проковтнули стіни. Вона скинула пальто, повісила його на гачок, зняла черевики. У будинку було тихо. Але сьогодні ця тиша здавалася не ворожою, а просто втомленою. Наче будинок теж прожив довгий день і не мав сил на дивні ігри.
Еллі піднялася на другий поверх. У кабінеті лежав рукопис – вона принесла його з бібліотеки й поклала на письмовий стіл. Вона не хотіла залишати його там. Але й не могла змусити себе відкрити. Тому просто стояла в дверях, дивилася на закриту палітурку й відчувала, як утома навалюється на плечі.
Вона ще раз перечитала подумки попередження: «Не торкайся вузла. Те, що він тримає, відчує твою руку». Потім вимкнула світло, зачинила двері й пішла до спальні.
Ніч була тихою. Жодного скрипу. Жодного шепоту. Лише далекий шум машин за вікном, що нагадував дихання міста. Еллі лежала в ліжку, дивилася в стелю й намагалася не думати про нитки. Про Адама. Про те, що він сказав. «Тепер воно знає, що ви існуєте». Вона повторювала ці слова, поки вони не втратили сенс, і десь після другої ночі провалилася в сон.
Прокинулася від звуку.
Не від голосу. Не від крику. Від дуже конкретного звуку: хтось перегортав сторінки. Один раз. Пауза. Ще раз.
Еллі розплющила очі. Серце вдарило в груди, але вона не поворухнулася. Лежала нерухомо, прислухаючись. Звук повторився. Він долинав з кабінету. Чіткий, сухий шелест старого паперу, який не можна сплутати ні з чим іншим.
Вона сіла в ліжку. Взяла телефон з тумбочки – екран засвітився, показав 03:47. У будинку було темно. Лише крізь щілину під дверима спальні пробивалася смужка сірого світла – місячного, розбавленого дощем.
Еллі вийшла в коридор. Двері кабінету були прочинені. Вона точно пам’ятала, що зачинила їх. Точно. Вона перевірила ручку, перш ніж піти спати.
Вона підійшла ближче. Пальці стиснули телефон, готові будь-якої миті ввімкнути ліхтарик. Але вона не ввімкнула. Просто стояла на порозі, дивлячись у темряву кабінету.
Усередині нікого.
Стіл стояв на місці. Крісло – порожнє. Вікно – зачинене. Але рукопис лежав відкритий. Не на сторінці з вузлом. На іншій сторінці.
Еллі зробила крок у кабінет. Підлога під ногами рипнула – звук пролунав надто голосно в тиші. Вона завмерла, прислухалася. Нічого. Потім підійшла до столу.
Сторінки були мокрими.
Не просто вологими. На папері лежали краплі темної води – густі, майже чорні, наче хтось щойно тримав над рукописом мокру руку й давав воді стікати. Еллі дивилася на ці краплі й відчувала, як холод повзе вгору по хребту. Вона простягнула руку, торкнулася краю сторінки.
І одразу прибрала пальці.
Знизу, десь під підлогою, пролунав глухий удар. Не сильний. Не різкий. Але настільки низький, що Еллі відчула його грудьми. Наче хтось ударив у фундамент будинку зсередини. Наче щось велике повернулося в тісному просторі.
Вона відступила від столу. Але перш ніж вона зрозуміла, що робить, її дар уже пробудився.
Це сталося само. Вона не кликала його. Не зосереджувалася. Але в темряві кабінету перед її очима почала проявлятися нитка.
Одна.
Тонка сіра нитка виходила з середини відкритого рукопису. Вона звивалася над сторінкою, тремтіла, наче жива, і спускалася вниз. Крізь стіл. Крізь підлогу. У напрямку підвалу.
Еллі дивилася на неї, не дихаючи. Це був той самий зв’язок, про який говорив Адам. Вона бачила його. Відчувала. Але не торкалася.
І тоді нитка рухнулася сама.
Повільно. Плавно. Наче відчула її погляд.
Вона піднялася від підлоги, вигнулася, як стебло під водою, і обвилася навколо зап’ястя Еллі. Не як мотузка. Не як пастка. Як волосина, що випадково зачепилася за шкіру. Легко. Майже ніжно.
Еллі завмерла. Вона дивилася на свою руку, на тонку сіру лінію, що обплітала зап’ястя. Вона не намагалася зняти її. Але коли інстинктивно піднесла другу руку, нитка різко затягнулася.
На шкірі виступила тонка червона смуга. Потім поріз. Кров.
Еллі відсахнулася. Біль був різким, але не глибоким. Вона притиснула руку до грудей, дивлячись, як нитка слабшає, розплітається, зникає. І в цей момент вона зрозуміла найгірше.
Цього разу вона не торкнулася нічого сама. Це щось торкнулося її.
Вона стояла в темному кабінеті, тримаючи поранену руку, і відчувала, як повітря навколо згущується. Нитка зникла. Але щось лишилося. Щось, що було тут, у кімнаті, разом із нею.
І тоді вона почула дихання за спиною.
Дуже близько. Настільки близько, що відчула слабкий рух повітря на потилиці. Вона не обернулася одразу. Спочатку опустила очі на підлогу.
У світлі, що просочувалося з коридору, на дерев’яній підлозі лежали дві тіні. Її власна – і чужа. Чужа стояла просто за її спиною. Вона була нерухома. І вона була ближче, ніж будь-хто мав право бути.
Еллі повільно обернулася.
Нікого.
Двері кабінету були тепер повністю відчинені. Але коридор порожній. Лише тиша. Лише темрява.
І все ж вона вийшла. Крок за кроком. Ноги були ватяними, але вона змусила себе рухатися. У коридорі нічого не було. Але на підлозі, за кілька метрів від дверей кабінету, лежав мокрий слід босої ноги.
Один. Другого не було.
Еллі стояла, дивлячись на нього. Він був свіжим. Вода ще не встигла вбратися в дерево. І він вів не до виходу. Він вів до сходів у підвал.
Вона підійшла до сходів. Зупинилася на верхній сходинці. Внизу була темрява – густа, майже матеріальна, наче хтось завісив отвір чорною тканиною. Знизу чулося крапання води. Повільне, рівне. І потім – інший звук.
Ніби хтось провів нігтем по каменю.
Раз.
Два.
Три.
Еллі відступила. Вона не спускалася. Вона змусила себе розвернутися й піти назад. Рука все ще кровоточила. Вона дістала телефон і набрала номер.
Адам відповів після другого гудка.
– Ви дивилися на нього? – запитав він. Голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга.
Еллі завмерла.
– На що?
Пауза.
– На те, що було в підвалі.
Вона не відповіла. Лише стояла в коридорі, дивлячись на сходи, що вели вниз.
– Тоді слухайте мене, – сказав Адам. Його голос став тихішим. – Не спускайтеся вниз. Що б ви не почули. Що б воно не казало.
І саме в цей момент із підвалу долинув голос.
Не Адамів. Не жіночий. Не страшний. Навпаки – абсолютно спокійний. М’який. Майже турботливий. Він долинав знизу, з темряви, з місця, де крапала вода і хтось проводив нігтем по каменю.
– Елеанор.
Еллі застигла. Пальці стиснули телефон. Вона чула, як на тому кінці Адам теж замовк.
Бо він це почув.
Голос не був гучним. Але він пройшов крізь усі стіни, крізь усі поверхи, крізь усю тишу будинку. І він звучав так, ніби той, хто говорив, стояв не в підвалі, а просто за її спиною.
– Елеанор, – повторив голос. – Я знаю, що ти тут.
Еллі не відповіла. Вона стояла нерухомо, дивлячись у темряву сходів. На лінії було тихо. Адам мовчав. Але вона чула його дихання – швидке, нерівне.
А потім голос додав:
– Я чекав.
І в цих словах не було загрози. Не було злості. Лише втомлена, майже сумна констатація факту, від якої кров холола в жилах.
Бо той, хто говорив, не намагався її налякати.
Він просто повідомляв їй, що вона більше не сама в цьому будинку.