Розділ 6

Дощ стих лише надвечір. Еллі повернулася додому, коли вулиці вже блищали від вологи, а в калюжах відбивалися жовті вогні ліхтарів. Вона зачинила за собою червоні двері, замкнула замок, перевірила його двічі. Потім пройшлася кімнатами – не з цікавості, а з обережності, торкаючись підвіконь, зазираючи за штори. Вікна були зачинені. Тиша стояла та сама, густа.
Лише тоді Еллі дозволила собі сісти за стіл у вітальні й покласти перед собою книгу, яку залишив незнайомець.
Вона була невелика, у темно-коричневій шкіряній палітурці, потертій на кутах. Без назви на корінці. Без тиснення. Стара, але не розвалюється. Еллі відкрила її обережно, наче сторінки могли розсипатися від дотику. Звичайний друкований текст – щільні рядки, вицвіла фарба. На титульній сторінці – порожньо. Немає ні автора, ні назви, ні року видавництва. Лише одна фраза, написана від руки, чорнилом, що в’їлося в папір: «Не шукай того, хто зав’язав вузол. Шукай того, хто його розірве».
Еллі прочитала її тричі. Слова здавалися чужими, але водночас призначеними саме для неї. Вона заплющила очі й прислухалася. У будинку було тихо. Навіть надто тихо. Лише десь у стінах ледь чутно гули труби – звук, якого вона раніше не помічала.
Вона знову подивилася на сторінку. Провела пальцем по рядку. Потім помітила її – маленьку пляму чорнила в правому нижньому куті, біля самого краю. Пляма була свіжою. Коли Еллі торкнулася її, на пальці лишився темний слід. Чорнило ще не висохло.
Вона різко відсмикнула руку й озирнулася. Вітальня була порожня. Але тепер вона знала: хтось був тут. Хтось відкривав цю книгу зовсім недавно. Можливо, кілька хвилин тому.
Еллі зачинила книгу й піднялася на другий поверх. Спальня зустріла її темрявою, але вона не вмикала світло. Просто сіла на ліжко, притиснувши книгу до грудей, і довго дивилася у вікно, на мокрі дахи Лондона. Нитки за вікном рухалися повільно, ледь помітно. Вони все ще оминали її.

Лондонський вечір після роботи був саме таким, яким Еллі його любила – і водночас ніколи не могла собі дозволити. Місто жило: люди виходили з офісів, кав’ярні випльовували на тротуари тепле світло й запах горіхів, автобуси сичали гальмами на зупинках, десь грав вуличний музикант. Вона йшла вздовж вітрин, тримаючи в руці легкий пакет із господарчими дрібницями, які треба було купити ще тиждень тому, і вперше за останні дні відчувала, як напруга повільно відпускає плечі.
Еллі майже переконала себе, що все, що відбувалося останніми днями, – наслідок втоми, переїзду, надто живої уяви. Вона навіть усміхнулася, подумавши, як безглуздо було боятися порожнього будинку, коли навколо стільки живого світу.
Але вона все одно бачила нитки. Вони були всюди – тонкі, напівпрозорі, звичні. Вони тяглися за кожним перехожим, обплітали ліхтарі, звисали з дахів. І всі вони, як і раніше, оминали її. Еллі вже навчилася не помічати цього. Майже.
Вона зупинилася біля переходу, чекаючи зеленого світла.
Він стояв на протилежному боці вулиці, біля краю тротуару. Звичайний. Середній вік. Темне пальто, шарф, у руці – парасоля, хоча дощу не було. Його нитка була дивною. Не обірваною. Не натягнутою. Вона проходила від його плеча вбік, під гострим кутом, і зникала за рогом будинку, наче тяглася до чогось далекого. Це не було схоже на звичайний зв’язок між людьми. Зазвичай нитки перепліталися, утворювали вузли, але ця була одна-єдина, рівна, як струна.
А потім вона почала рухатися.
Чоловік стояв нерухомо, дивлячись на світлофор. Але його нитка поповзла вбік – повільно, впевнено, наче її тягнули за невидимий кінець. Еллі завмерла. Вона ніколи не бачила такого. Нитки не рухаються самі. Вони завжди слідують за людиною. Це було правило. Перше правило її дару. Але зараз правило порушувалося просто в неї на очах.
Вона не думала. Ноги самі понесли її за ниткою.
Вона перейшла вулицю, оминаючи перехожих, і пішла вздовж будинків. Нитка вела її в бік від головної дороги, у вузький провулок, де світло ліхтарів ставало тьмянішим, а шум міста – глухішим. Еллі прискорила крок. Вона не хотіла геройствувати. Вона просто мусила знати, чому нитка поводиться так. Це було сильніше за страх.
Провулок вивів її до маленької площі, затиснутої між сучасними будівлями зі скла й бетону. Посередині, ніби випадково забута часом, стояла стара церква. Невелика, з сірого каменю, зі стрілчастими вікнами. Її двері були прочинені, і зсередини падало тьмяне жовте світло. Нитка зникла в цьому світлі.
Еллі підійшла ближче. Вона не була релігійною, але старі церкви завжди викликали в ній щось схоже на повагу – до часу, до майстерності, до тиші. Вона піднялася на сходинку й зазирнула всередину. Там було порожньо. Лише кілька свічок горіли біля вівтаря, і їхнє світло тремтіло на кам’яних стінах.
Вона не помітила, як зсередини вийшов чоловік.
Вони зіткнулися в дверях – майже лобами. Еллі відсахнулася, мало не втративши рівновагу. Чоловік устиг підхопити її за лікоть.
– Перепрошую, – сказав він. Голос був спокійним, низьким. – Я не дивився.
– Нічого, – відповіла Еллі, відновлюючи рівновагу. І лише тоді подивилася на нього.
Елеонор просканувала його очима: він був високий, але не надто. Довге сіре пальто, акуратно заштопане на ліктях темнішими нитками. Худорлява фігура, пальці довгі, з витонченими кісточками – вони тримали старий конверт із печаткою. Обличчя тонке, видовжене. Шкіра бліда, із сіруватим відтінком. На лівій скроні – тонкий білий шрам у формі півмісяця. Очі світло-сірі, майже прозорі.
Еллі відчула, як усередині неї щось стиснулося. Вона вже бачила його.
– Ви щось шукаєте? – запитав чоловік, і в його голосі не було нічого, крім ввічливої цікавості.
– Ні, – сказала Еллі. – Просто... проходила повз.
Він глянув на неї, потім на конверт у своїх руках.
– Цікаві старі речі? – запитав він, простеживши за її поглядом.
– Професійна деформація, – відповіла Еллі.
Він усміхнувся. Усмішка була теплою, але трохи сумною.
– Реставраторка?
Еллі підняла брови.
– Звідки ви знаєте?
– У вас на пальцях клей для палітурки. Я знаю цей запах.
Вона машинально глянула на свої руки. Справді. Вічно забувала вимити після роботи. Це було просто. Логічно. Нічого надприродного.
– Адам, – сказав він, простягаючи руку.
Еллі потиснула її. Долоня була холодною, але не неприємно. Еллі чомусь не наважувалася промовити своє ім'я. Поряд з цим чоловіком повітря навколо згущалося, дихати було важко.
Вони стояли біля входу до церкви, і тиша між ними була не незручною, а радше здивованою. Еллі не звикла так легко говорити з незнайомцями. Але цей чоловік не викликав у неї бажання втекти.
– Ви історик? – запитала вона, кивнувши на конверт.
– Дослідник, – відповів Адам. – Вивчаю речі, які люди зазвичай воліють не знаходити.
Він сказав це з легкою усмішкою, але очі його лишилися серйозними.
– І що саме ви досліджуєте? – запитала Еллі.
– Старі будівлі. Їхню історію. Інколи – те, що ховається під ними.
Вона згадала карту. Підземний прямокутник. Слова «Троє тримають. Один відчиняє». Її серце зробило дивний стрибок.
– Звучить... специфічно, – сказала вона.
– Так і є.
Вони пішли разом уздовж площі. Розмова виникла сама собою, без зусиль. Еллі розповіла про свою роботу, про те, як реставрує старі рукописи. Адам слухав уважно, кивав, ставив доречні питання. Він не фліртував. Не вихвалявся знаннями. Просто говорив – і їй було несподівано легко.
– Тут поруч є непогана кав’ярня, – сказав Адам. – Якщо ви не проти.
– Не проти, – відповіла Еллі.
Вони сіли біля вікна. Маленький столик, дві чашки. За вікном миготіли вогні вулиці, і дощ знову почав накрапати. Еллі помітила, що вперше за довгий час не думає про нитки. Адам говорив про старі лондонські райони, про те, як місто змінюється, але приховує свої таємниці. Вона ловила себе на тому, що посміхається.
А потім він випадково торкнувся її зап’ястка, коли забирав порожню чашку. Еллі здригнулася, але не від дотику, а від того, що побачила.
На мить – лише на мить – з його пальців вийшла нитка. Тонка, сіра, майже невидима. Вона потяглася до Еллі, до її руки, до її власної нитки. І зникла.
Еллі відсмикнула руку.
– Все добре? – запитав Адам.
– Так, – сказала вона. – Просто... статична електрика.
Він не наполягав. Лише кивнув.
Вони вийшли з кав’ярні, коли дощ посилився. Стояли під козирком, дивлячись на сіру завісу.
– Мені треба йти, – сказала Еллі.
– Авжеж. Було приємно познайомитися, Елеанор.
Вона завмерла. Холод пробіг по спині.
– Я не казала вам свого імені.
Адам дивився на неї. Його обличчя було спокійним.
– Ви залишили чек на столі, – сказав він.
Еллі озирнулася. Крізь скло кав’ярні було видно столик. Чек справді лежав там. На ньому було надруковане її ім’я – вона платила карткою.
Логічно. Просто. Вона видихнула й навіть усміхнулася власній підозрілості.
– Добраніч, – сказав Адам і пішов.
Еллі стояла під дощем, дивлячись йому вслід, і відчувала, як серце повертається до звичного ритму. Вона майже переконала себе, що все гаразд. Майже.
Вона повернулася додому пізно. Будинок зустрів її тишею, але вона більше не звертала на це уваги. Піднялася нагору, виклала покупки на кухонний стіл. І тоді помітила конверт.
Він лежав серед її речей. Старий, із печаткою. Той самий, який вона бачила в руках Адама біля церкви.
Вона точно його не купувала. Вона точно його не брала. Але він був тут.
Еллі взяла конверт. На ньому не було адреси. Лише її ім’я, написане від руки: Елеанор Блеквуд.
Вона відкрила його. Всередині – маленька фотографія. Стара, чорно-біла, з обгорілими краями. На ній зображений будинок. Той самий. Її будинок на Сейнт-Еннс-лейн. Але фотографія була зроблена задовго до того, як Еллі взагалі дізналася про його існування. Еллі перевернула фотографію. На передньому плані, біля будинку, стояв чоловік. Він дивився в об’єктив. І це був Адам. Стовідсоткова схожість.
Фотографія була датована 1891 роком.
Еллі стояла нерухомо, дивлячись на знімок. Він не міг бути тією самою людиною. Це неможливо. Але вона впізнавала кожну рису – тонке обличчя, світло-сірі очі, шрам у формі півмісяця.
І вперше за весь вечір вона зрозуміла: випадкових зустрічей не буває. Невже Адам знав, де вона живе?