Дотик до себе. Розлита чашка кави.

                                                   Одна жінка жаліється подрузі.
                                                   - Я прийшла на співбесіду, а там сидить такий хлопець, що в сини                                                         мені годиться.
                                                  " - Ви маєте здібності в софістиці? - Він сидів впевнено і дивився у вічі. 
                                                   Жінка ледь стримуючи нервування:
                                                   - Я навчусь цього. Я вмію інше: я цінна тим, що вмію викрутитись з                                                             будь-якої ситуації, вирішити будь-який конфлікт і ...
                                                   - Ви не підходите. 
                                                   - Але чому? 
                                                   - Ви не можете сказати чим володієте. Витратите  час                                                                             співробітників." 
                                                   - Нє, ну ти представляєш? Час витрачу! 
                                                   - От гівно мале!

                                                   ( © threads, змінено)

Одна сказала:
- Гарний командир з тебе буде.
- Так, я вмію командувати.
- Авжеж, авжеж. – потягнулась і продовжила.- Як довго ти тут?
- Майже з рік.
- Нормально так для практики.
- Для практики так, а не для того, щоб змушувати мене і далі працювати тут без підвищення.
- Без підвищення?
- Так. На минулій сесії всі навколо доручали мені різні важливі справи, я все вирулювала у нормальні ситуації.
- Ти, мабуть, пишаєшся цим. – Одна перемістилась поближче та зазирнула у вічі.
- Звісно. Але тут не розуміють цього. Говорять, що я ще не все вмію.
- Що, наприклад?- Запитала Одна.
- Не знаю, - замовкла, - вони не кажуть. Оце то мене й бісить, що зроби те, не знаю що. Я все роблю по інструкції, навіть додавала своє, мене хвалять, що креативно думаю і… далі нічого.
- Дивно. Але ж ти точно все робиш?
- Так! І ось, дивись,- я показала відмітки, - суми премій та відсотків я не покажу, бо сама знаєш, політика навчань, але вони достойні.
- То тобі мало?
- Мало чого?
 Одна пересіла ще ближче:
- Тобі чого мало? – Зробила акцент на слові «тобі».
Я дивилась на неї так, наче вперше побачила. Потім її очі наче вимкнулись і стали беземоційними. І я ніяк не могла зчитати по них, що відбувається насправді. За хвилину Одна повернула голову від мене та стала так само дивитись в далечінь.
Вітер прокотив по стежці кілька листочків, які малеча зірвала з куща, бавлячись в якусь свою гру. Діти підхопились та побігли слідом, тупцяючи ніжками і зупиняючи листочки на землі.
Дівчинка, років двох, намагалась підібрати притиснутий листочок до землі. Пальчики незграбно шкрябали по листочку, потім їй вдалось підчепити край та стиснувшив пальчиках, підняти нагору і закричала всим іншим:
- Є!
Діти  теж попіднімали листочки та радісною зграйкою збіглись навколо дівчини.
Одна повернулась знову до мене і я продовжила діалог, сподіваючись, що вона не уникне його.
- Ти знаєш, мені всього мало. І грошей, і цікавої роботи.
- Ти на цьому етапі план склала?
- Так, звісно що склала.
- Ти ним користуєшся?
Я схилила голову та іронічо перепитала:
- Чи користуюсь я планом, який я склала? Ти серйозно? Звісно користуюсь.
- А ти правильно ним користуєшся? - Одна наче не бачила іронічного виразу та продовжувала ставити запитання.
- Правильно? Що ти маєш на увазі?
- Я згадую маму, якій сусідка жалілась, що діти хворіють. Мама порекомендувала їй купити озонатор, ходити в соляну кімнату. Через якийсь час сусідських дітей знову на карантин зачинили. А сусідка, зустрівши маму, бідкалась про погану імунну систему дітей. – Одна потерла руками плечі, лікті, ставало прохолодно.
- І що далі?- Я зацікавилась тим, що почую. Бо якось одного разу Одна відповіла на мої питання. Але вони тільки додали питань, розчарувань та зниження самооцінки. І мене аж бомбило від того, що зараз ця самовпевнена особа з дипломом почне знову самостверджуватись за мій рахунок. Я відкрила рота і Одна підняла руку і поставила палець до уст.
Я здивовано широко відкрила очі і німе питання зависло неначе пелена.

- Розповіси потім цю історію. – Одна відняла палець і опустила руку. - Сусідка стала нарікати, що дарма тільки викинула гроші на озонатор та сольові кімнати. Та мама поставила їй ті самі запитання, чи користувалась вона цим всим. Погодься, наче дурня звучить, так?
- Так, я тому й здивувалась. – Історія про минуле не давала мені спокою і я вже розфокусувала свої думки, намагаючись слухати Одну і водночас утримувати історію минулого, щоб не забути. Мені ж так кортіло поділитись нею.
- Ти не уявляєш, не всі люди, маючи мізки, користуються ними. – Продовжила Одна. - Якщо професора запитати про іншу, далеку від нього область дослідження, яка йому не цікава, то він не зможе розповісти те, що може розповісти про свої, цікаві йому дослідження. Але від цього він не перестає бути цікавим співбесідником. 
- Можливо. – Я не погодилась. Історія минулого прямо перекрила все, що відбувалось зараз.
- Але, погодься, що навіть будучи маститим професором та на зубок знаючи всю свою працю, на практиці можна не зуміти все це впровадити. На це або умов немає, або ресурсів, або ще щось. На те вони й професори. Вони ж не виконавці.
Я не втрималась:
- Та їм бракує навіть поставити під сумнів своє бачення інших!
Одна невдоволено поморщилась, що її перебили.
- Давай, розповідай вже що ти там тримаєш в собі. Бо я бачу, що ти мене зовсім не чуєш.- Одна видихнула неначе зітхаючи, але це було дуже удавано. Вона додала. -  Добре, що не позіхаєш.
Я спочатку знітилась, бо стільки тренувань над собою і от, перша ситуація спілкування і все шкереберть. Але тут же опанувала себе. Та чого ж це шкереберть?! Я ж не мала практики! Ось воно! Потрібна практика і, звісно, що будуть моменти, через які потрібно пройти, бо тільки практика змушує нейронні зв’язки замінюватись іншими. Не просто думання, а й дії. Переконання приходить тільки після спроб. Я розправила плечі і розповіла історію з минулого, коли Одна вже розказувала про тест.
- Ти ж пам’ятаєш, як ти мені розповіла про розлиту чашку кави?
- О, то ти про це? Що ж, поясни мені, чому тебе так тригерить це, що ти аж не втерпіла. – Одна усміхнулась і ще більше вибісила мене своєю зверхністю. Більше, ніж відволіканням на щось інше, коли розмова ще не закінчена.