Щоденник з власним досвідом виходу.

Я маю велику надію, що цей щоденник допоможе іншим задватись питаннями щодо себе. 
Той шлях, що я пройшла, дав результат- я позбулась прокрастинації, маючи про це власне розуміння. 
Я позбулась тривожності -це бонус, який виник від роботи над власним графіком. В мене пішло на це 7 років, щоб доколупатись до дна в прірві споминів. 
Я не вмію писати як письменник, я можу дати це ШІ на редагування чи ще комусь, але це втратить сенс як власний досвід. Це зруйнує саму подачу цих розповідей- дати людині самостійно опанувати своє життя. 

Пізніше, після завершення практики у власнім житті я вибудую читабельний алгоритм. Звісно, що це не ці розповіді. Але тут зерно.
У відредагованому практикумі, там вже можна буде орієнтуватись на власні прості розрахунки. Кожен зможе прогнозувати своє життя, знати вплив ззовні і мати вибір. 
Але це спрацює тільки тоді, коли кожен пройде попередній шлях: 
Опише нинішність, змінить майбутнє крок за кроком, замінюючи нинішнє своїм. Тоді прийде розуміння алгоритму. Без цього попереднього неможливо буде відслідковувати "знаки", бо очі їх просто не побачать, мозок не зрозуміє, не ідентифікує. Так, це буде як інсайт, як мурашки, як вау.... але це не приживеться і не стане власною системою. 
Алгоритм дає чітке розпланування кожного року погодинно. І від вибору кожен знатиме, як зміниться та чи інша сфера життя. 
Кротовини в часі -це реальність, яка запрограмована Всесвітом і яка відображена в схемі Круглика, який я створила. Кожен зможе побачити причину та наслідок власних реакцій на щось чи когось. 
Події минулого дають результат, який я спочатку вивчаю. А потім на його базі програмую наступний крок в сфері життя тій, яка мені в році важлива. 
Чужим життям можна прожити, але вказати ЯК жити собі-це складніше. А тим паче, я не можу сказати комусь, як йому жити чи вийти з "кола поні", бо це кожен повинен почати жити самостійно. 
Розібратись можна. Початок тут.  І не за 7 років :) це точно. 
Отже. Йдемо далі. 

Нинішнє  покоління через суперактивну мозкову діяльність, на яку тільки здатен мозок, відтворює те, що раніше здалось диким чи взагалі «від біса»- вони зруйнували систему покірних, що відкладали все своє життя на потім. Вони зруйнували старий уклад «бути кимось» і почали бути собою.
І з багажем відкладеного, тягарем від цілих поколінь, нинішнє покоління стикнулось з тим, що це тільки необроблена інформація.

Ера Водолія. Маса повітряних ідей та палаців і все це зараз реалізовується в цифоровому вигляді ШІ.

Нинішнє покоління знайшло вихід, ЯК побачити та відчути те, що не могли відчути їхні предки.
Нинішнє покоління повністю використовує інформацію, проходячи досвід тими навичками, який вони змогли вирвати в попереднього покоління.
Зараз це досить складно для розуміння тих, хто виріс на телефонах з крученим дротом і з круглим циферблатом для набору номерів.
Але періодично це стається. І чим більше таких, як я знаходитиме час на проживання періоду Дитинство, тим більше енергії та сил стане для наших нащадків.
Це факт.
Направляючи енергію уваги на самого себе, власні бажання, ми перестаємо тотально контролювати наступні покоління.
Це та сама стрічка Мьобіуса. Зустріч з самим собою. Це важко. Повернутись в Дитинство і не з’їхати з ґлузду, не реагувати на те, що скажуть інші – це нереально важко.»

Прокрастинанс поклав Книгу на стіл.

- Відтворити інформацію від предків  через власне розуміння та бачення- це дуже складно. Нема досвіду. А вчитись вже запізно. – Він видихнув  і перегорнув сторінку.

«Чому? Бо я ще не виросла. Я так і залишилась інстинктами дитиною в шкаралупі тіла, з чужим досвідом як вижити і тільки на це стачило розуму. Все. Мозок юного підлітка, того, що ледь сягнув межі Молодості- 25 років. І все це у віковім тілі. Так. Тіло –це та тверда форма Часу, яку можна побачити. Те, на що перетворилась я мала дитина.

Я. та, чиє покоління в 10-12 років стало дорослим та відповідальним. Я нащадок тих, хто взагалі не знав дитинства.

Які знання я могла дати наступному поколінню? Примус? Підлеглість?
Я завжди була бунтаркою. Не сприймала чужих вимог, але змушена була слідувати до якихось пір, а потім вибухала несправедливістю щодо мене. І не знала, чому це відбувається.

У 25 я почала справи і жодну з них не закінчувала. А коли й закінчувала, то з таким скрипом, що не дай боже кому трапитись під руку в цей час.

Розумне покоління назвало це наше покоління – невичерпне джерело «ніщо», вічного відкладеного життя, прокрастинації, яка охопила майже кожного. Хто хоч якось видравсь з неї- діставали ймення «рдужники», «расники» і це почало ставати системою. Як насправді з цього видратись назавжди – ніхто не знав. «Короткодофамінові» - так вже наступне покоління охрестило моїх наступників.

  Я зацікавилась, як працює мій мозок. Травма, яку я отримала з власного бунтарства проти того, що говорила матінка- запалення середнього вуха- вона назавжди, тоді мені так здавалось, змінила мене.
За кілька днів по операції без дозволу моїх батьків, я почала бачити світ як той, що все повинно бути по-моєму. Бо я «дама». Це слово, яке я почула від мами одразу вранці, коли вона примчала в інше місто, куди мене перевезли з містечка, де я проживала.

- Яка ж ти смілива дама в мене тепер. – Мама цілувала пов’язку, гладила по руках.
А я лежала і в моїм мозку створилась та Дама, яку я малювала в дитсадку. Дама з часів ренесансу. Як ото в казках. Це була велична жінка, яка багато знала і була розважливою, як наша кицька, яку звали Тітка.

Операція проходила вночі. Няня побачила мене сидячою на лавці для відвідувачів серед коридору з опущеною головою і затиснутою між коліньми. Головний біль був нестерпним і тис на всю голову. Я чекала там маму. Була третя ночі. Час, коли легені просинаються. Час, коли Земля починає дихати. Час, коли Земля починає новий день.