Прокрастинація. Як я її бачу.

Прокрастинанс відчинив двері і на порозі стояла сусідка.

Вона мовчки відіпхнула хлопця і кинула: «Двері зачини!».

Він матюкнувсь і зачинив.

Звісно, це вже не вперше.

- Ти що тут витворяєш? – Жінка поставила руку долонею на стіл, а другою кинула щоденник зі столу.

- Я?! – Прокрастинанс хапнув повітря ротом від такого нападу та ще й на його території.

- Ні я! Навіщо ти впускаєш всілляких дам, а вони каптять потім в коридорі, що затягує аж до мене цю воніщу!

- Я нікого не впускаю. Тітко, ви йшли б до себе, бо ….

- Що? – Вона стала неначе гаргул’я.

- Та що ви сьогодні всі так…так….як вампірші!

- Ого! Ти що! Ти ким мене назвав? – Сусідка враз замовкла. – Хто ще був?

- Ніхто. Преса приходила.

- Яка ще преса. Брехло. Вона на мишу була схожа. Летючу?

- Я думав мені примарилось.

- Дивись мені. Гони її і перестань вже сидіти тут вдома як телепень. Роботу знайди чи що. Я не наймалась все життя дивитись за тобою.

- А я вас і не просив!

- Зате батько твій просив.

Вона вискочила за двері і Прокрастинанс почув як хряпнули двері її квартири.

- Ненормальна. Бісова тітка. Що ж за день сьогодні. Який ще батько просив. Що вони всі торочать.

Прокрастинанс постояв біля зачинених дверей. Сторожко прислухавсь. Назовні було тихо.

Він розвернувсь та понуро поплівсь у кімнату. Зупинивсь. Щось не давало йому спокою.

Хлопець знову підійшов до дверей. Прочинив їх. Вислизнув в загальний коридор і ще раз прислухавсь. Його увага була прикута водночас до: «Щоб двері не зачинились і вислизнути з цього місця в безпечну квартиру», також його мозок скандував: «Безпечну? Точно?! Ця тітка як до себе додому ходить!» та полохливим поглядом неблимаючих очей на двері сусідки. Пальці рук тримали двері прочиненими, тоді коли протяг намагався вирвати край дверей з пальців хлопця і гепнути –таки цими дверима так, щоб усі почули, що це він вийшов. Тіло було наче затерплим. Він його зовсім не відчував. Цілим не відчував.
Піт виступив на чолі і серце почало калатати як оглашенне.

Пальці Прокрастинанса ковзнули по поверхні дверей і тримаючи їх поверхнею, як ото муха сидить на стелі і не падає, так і він одними пучками причинив двері у свою квартиру.

«Не йди туди!» - Волав його мозок від страху, що зараз доведеться почути цей верескливий голос тієї тітки совкового періоду. – «Назад! Додомку! Хочу додомку….» - Змінив тональність і вже занив мозок.

Свідомість зараз спала і тільки інстинкти цікавості керували хлопцем.

Він зробив кілька кроків до дверей сусідки і тут побачив, ні, він відчув, що хтось за ним спостерігає в прочинені двері сусідньої, тієї, що поруч квартири.

«АЛЕ Ж ТАМ НІХТО НЕ ЖИВЕ!»- Майнуло в голові парубка.
«ТІКАЙ!» - Мозок залящав щосили і хлопець вкляк від страху.

Він видихнув повільно, як тільки міг. Повернув голову  в сторону прочинених дверей. Про сусідську тітку з квартири навскоси він вже геть забув. Цікавість сповнила його всього. Глухо десь стогнав мозок вимальовуючи страшні картини від злодіїв до вбивць-втікачів.

- Є хто? – Голос парубка навіть не дригнувсь. – Агов! – Вже сміливіше гукнув він і сам здивувався власному тембру. Такому не хлоп’ячому.

- Допоможи мені.

Якийсь тумблер перемкнувсь всередині хлопця і він сміливо штовхнув двері ногою, а руки тримав в бойовій стійці: «Звідки це в мене, я ж не боєць».

«Ти багато чого інстинктивно робиш з того, що ти бачив колись».- Мозок тиснув на череп, перекопуючи всю інформацію по самозбереженню, мабуть від часів самого Адама. – «Тримай напругу і давай в морду всим, хто з’явиться».

«Там допомогу просили»- подумки заперечив хлопець сам собі.  

«Авжеж, авжеж. А в чому допомогу?! Га? Від кого?» - Репетнув мозок.

- Допоможи вже, будь ласка, я не зсуну це сама. – Голос звучав з глибини квартири.

Парубок за кілька кроків здолав коридор і увійшов в єдині прочинені двері в кімнату, звідки міг лунати дівочий голос.

Але там нікого не було.

Позаду хтось закрив вхідні двері і хлопець почув навіть звук ключа, що провернувся в дверях.

- Чооорт….

«А я казав.» - Озвавсь мозок. – «Ми в пастці».

- Йди до біса. Мені набридло.

«А що, що ти можеш?!»

- Агов! Є хто?! – Парубок не зважав на внутрішній клекіт. Щось йому здавалось штучним. Не його. Наче когнітивний дисонанс від власних думок.

Він згадав вранішню розмову з кажанихою. Згадав минуле, коли він прибув в аеропорт без відома дорослих, бо хотів втекти від двоюрідних родичів. Згадав, як його впіймали і відвели додому, бо він тоді був неповнолітній. А коли йому виповнилось 18, він отримав цю квартиру від тієї галасливої сусідки.

Вона непроханим гостем завітала до його двоюрідних родичів і привела з собою адвоката, який прочитав заповіт від його далекого якогось родича про цю квартиру, про тітку –наглядачку.

І ось він вже мешкає поряд з нею. Такою непривітною, як сам цербер. Відгавкається від всього двору. Але з нею він все-таки почувавсь безпечно.

Він вже забув про те, що замкнутий. Чи випадково? Мозок колошматив думки, що зараз викличуть поліцію, він же в чужій квартирі, але парубок відмів всі ці нісенітниці, бо мабуть він просто спить. В квартирі точно ніхто не мешкав. Тут навіть газ та вода були відрізані, коли востаннє півроку тому приходили комунальники перевіряти показники і склали акт.
Так! Ще сказали, що сусіда той за кордоном і був якийсь чоловік, що керував цим всим… Михайло. О! Михайло, точно.

«Кгхе-кгхе», - мозок подав сигнал, - «це ж не той МішА?»

- Ні, то ж дівчина.

Хлопець зовсім не відчув роздратування, коли зважив на слова і увійшов в кімнату.

Там пахло свічками, які щойно загасили. Він озирнувся. Вечірнє світло з вулиці як могло освітлювало кімнату.

Стіл стояв, плащ висів, книга лежала, полиця, крісло… Стоп.