Прокрастинанс.

Прокрастинанс тицяв по мобільному в новини, ще раз новини, ще ось цю стрічку… від нудьги та якогось порожнього ждунного очікування хлопець геть здичавів. Відлюдькуватий –його так і називали. А ще соціопатом, аб’юзером, токсичним та іншими словами.
Він хотів піти і щось робити. Він не повинен бути там, а сидіти отут і чекати, поки його викличуть. Дурня якась. Тупа мерзенна дурня. Він відкинувсь на спинку крісла жбурнувши телефон по поверхні стола та застогнав:
- Яка мерзенна гівносрачна потворна довжелезна мить.
Він закрив очі. Новини рядками танцювали в його голові, уяві та метушились думками. Прокрастинанс вже не намагався щось прогнозувати, він не аналітик у цій справі- життя, але всеодно знав, що і як буде в найближчі дні. Просто відчував це.

Ранок почався з телефонного дзвінка знайомог. Мить і тіло пішло варити каву, а в голові лунала пісня. Взагалі-то вона лунала ще з учора. А вже сьогодні він отримав звістку про щось таке невідкладне. І всі його енергетичні тіла впали в ступор, потім пішли спазми переналаштувань.

Це було пекельно боляче. Чотири дні без апетиту, нудило майже постійно, головний біль черепної коробки протягом тижня такий, що долу очі неможливо було опустити без відчуття наче ті очі витягують кліщаками з орбіт.
Потім відеозв’язок зі знайомою і …. Наче лопнув світ. Крику він не чув. Знову ця пісня. Він чекав вечора, що ось все це закінчиться і він з понеділка почне нове життя.

А воно не закінчилось…. Вірніше, не одразу. Ті, хто запевняли, що все буде добре давно здриснули за межі його свідомості.

Телефон зазумив і повернув думки Прокрастинанс в реальність цієї миті.
«повідомлення»
Екран висвічував ще з хвилину.
«Чому він не гасне? – Думав Прокрастинанс, - адже налаштування на 10 секунд.» Вдруге кинувши погляд, парубок зачепивсь поглядом на мерехтіння смс. Простягши руку до столу, підкотивсь у кріслі, дотягся до телефону. Шваркнув пальцями по екрану. Повідомлення містило текст з зазначенням часу, проведеної операції: 11:33. Але саме повідомлення прийшло в 11:29.

Прокрастинанс зайшов у застосунок. Свайпнув по сторінках і відмітив, що зараз 11:30. Відучора нових операцій не відбувалось. Але смс чітко повідомляла, що об 11:33 «відбулася» операція переказу коштів. Хлопець вийшов з застосунку, знов зайшов. Перевірив рахунок, кошти не змінювались. Учорашня смс містила ту саму суму на рахунку.
- Дивно. – Прокрастинанс схилив голову в роздумах. Вийшов з застосунку і знов зайшов у новини. Почитав стрічку, в якій не було нічого нового. Потім заглибивсь у ще і ще сторінки якогось видання жовтої преси, перед очима майнуло, що хтось виграв у лотерею мільйон, і далі пішов читати сторінки про космос.
Десь за годину хлопець знову повернувсь у додаток і побачив, що то просто прийшло повернення коштів завдатку 100 грн. Час операції співпав з повідомленим в смс, хоча і запізнився інформативно з появою в застосунку.
- Якийсь глюк чи збій. Не суттєво.
Прокрастинанс відкинувсь знову на спинку крісла

- Зате я живий. А ну досить тошнити минулим. Є зараз. Є час. Є справи.
Прокрастинанс крутнувсь на одній нозі.
- Але і понудити не завадило. Бо то теж потрібно.
Хлопець метнувсь до ванної кімнати, згодом вийшов чистячи зуби однією рукою, а іншою зараз наливав в кавоварку воду, тиць кнопку, бовть цукор, шурх чашку…
Смачна гаряча кава приємно лоскотала кожен нервовий відросток.
Заблимав телефон.
- Так, слухаю.
- Привіт. Мені ваш номер дали по рекомендації. Ми можемо переговорити?
- З ким маю справу?
- Це МішА. МішА Дарін.
- Ок. Де й коли хочете зустрітись?
- У вас вдома. Я можу зараз.
Прокрастинанс поставив на паузу світ і згодом протяжно відповів:
- Гаразд. Адресу знаєте? Домофон ..
- Я позаду вас.
Прокрастинанс повернув голову на голос.
Перед ним стояла панночка схожа на лилика. Вся така мініатюрна, плащ, наче ті згорнуті крила і обличчя в якійсь дивно хижій усмішці. Але то на перший погляд так здалось.
- Що, дивно? Ти ж мене сам колись хотів бачити.
- Як ви тут опинились? Я що двері не зачинив чи ви з вечора тут?
- Ні, я тільки коли у сні можу подорожувати світом. Ну, або коли непритомна. – Лилик підійшла до столу, відірвала виноградину з грона і вкинула до рота. Попутно поглядом вона відмітила краєчок коричневої шкіри, обгортки щоденника, який виглядав з-під рекламного буклета, але то була не книга. – Я зголодніла. За всима подіями не було часу когось вкусити. – І хижо ошкірила зуби.
Прокрастинанс відсахнувся. Крадькома себе ущипнув і аж скочив, бо таки було боляче.
- Ти не бійсь. Я не скривджу тебе. Ти ж не вбив мене, коли я потрапила до тебе з переламаними ногами. – Панночка хитро підморгнула і відірвала ще одну ягоду. Хрумкаючи нею, як видра апельсинами на осонні з якогось любительського відео, яке він десь раніше бачив, вона все ще роздивлялась Прокрастинанс та давала час на оговтання.
- Ти що? …- пауза. - Не пам’ятаю. – Він глипав на неї здивовано, але не злякано. - Ти спиш чи це я сплю?
- Та ну. Біля аеропорту. Мій дім зруйнували. А мене контузило. Ну і ноги… Крила зостались.
- Тю. Так то ж лилик, - Прокрастинанс аж запнувсь. – Маячня якась. Хто з нас спить? Ти що –кажан?
Біля аеропорту дійсно він знайшов кажана по писку. Під каменем він не міг злетіти.
Прокрастинанс додав:
- Так ти жінка?
- Авжеж, як бачиш.
- Ні, я в сенсі, що ти не чоловік.
- Я все одразу. Не зважай. Зараз я жінка. Всі ми на когось з предків схожі в певний час під впливом планет того, під ким кровник народився. Давай- но переснідаємо і я тобі дещо розповім, що мені від тебе потрібно.
Прокрастинанс звично нашаткував бутербродів, відкрив салати з супермаркету і поставив духм’яний чай.
Вродливиця, що привіялась до нього, яку зараз спостерігав Прокрастинанс не мала нічого спільного з лиликом, якого він побачив ще кілька хвилин тому.
Панночка наїлась спочатку салатів, потім бутерброди і нарешті взяла кухлик з чаєм, загорнулась в плащ у кріслі, зручно вмостилась та, посьорбуючи теплий напій, сказала:
- Ти ж пам’ятаєш, як мене виходив?
- Ну, звісно.
Панночка вдоволено засяяла сонцем і вибрикнула ніжками з-під плаща. Випрямила їх наче кішка, потягуючись, трішки покрутивши ступнями і знов пірнула ними під плащ. Укуталась і продовжила:
- Не жалкуєш?
- Ні.
- Тоді гаразд. Бо всі ми коли щось робимо інтуїтивно, то не повинні жаліти цього. Бо тільки це приведе до спасіння, якщо це наша справа, чи до загибелі, якщо не наша. Хоча не факт, не факт. Бо це не точно. Просто це наша суть робить. Дух.
Прокрастинанс кивнув. Так, звісно що суть. Іноді таке впореш, що сам дивуєшся. Але справу зроблену і що там до того жалкування.