Потойтрибіччя.

Дитина сиділа в ліжку, поклавши листки на ковдру, наче на стіл. Її шия напружилась і трішки подала голову вперед. Вона вміло перебирала пальцями, пишучи сторінка за сторінкою. Те, що виникало в голові вона повинна була записати, бо інакше завтра буде новий день і він знову принесе нові події, а вона не встигне. Швидше, ще швидше, ще швидше.
Русе волосся спадало трішки нижче шиї. Пасма дівчина заткнула за вуха, лоб відкривався чистим полем і можна було бачити, як мала щоразу морщить лоба, коли намагається якомога точніше описати всі події. Над зібраними складочками шкіри, точно посередині лоба біля самих коренів волосся в цей час з’являвся трикутник, гострим кутом вниз, направленим на складки, ледь помітний. Він був гладкий, наче штучно вставлена пластинка під шкіру.
Щічки дівчини були рожевими біля самісінького носа, але далі все обличчя було жовтуватим і наче шкіряна маска, а під нею така ж рожева молода шкіра підлітка.
Дівчина фуркнула на дві волосинки, які вибились на лоба. Швидким порухом знову заправила їх за край вуха. Жмут волосся ледве тримався за орбітою вушної раковини, але не падав.
Крапельниця дригнулась, мала похапцем повернула руку на місце, щоб не випав катетер.
Тонкі зап’ястки рук з такими ж тонкими пальцями при всих маніпуляціях наче існували окремо. Так відчувалось.
Так і було. Дівчина не відчувала всієї руки, а лише голову і кисті.
Не те, що їх не було. Ні, все було на місцях. Просто вона не відчувала їх. І в неї все було в порядку, як і з ногами. Але вона теж відчувала тільки стопи. І навіть не усвідомлювала цього.
Даринка, народжена з трьох. Звір, людина та пам’ять предків.

Вона так і існувала все своє життя до цього моменту з народження, як і інші, навіть дорослі. Такі як вона зараз. Більшість відчувала голову та плечі, можливо тому, що найчастіше бачили це в дзеркалі, далі йшли усвідомлення наявності: стегна, кисті рук та стопи.

ВСД-шники по стилю життя. Залежність від навколишньої температури впливала на кінці кінцівок і тому вони звертали увагу на них. Якщо було холодно, то увага концентрувалась на змерзлі плечі, відчувався навіть самий малесенький протяг головою, кисті та стопи холодні та жовті. Якщо було тепло, то це теж вмикало увагу і задоволення, але це було рідко. Під гарячими струменями води хіба що частіше.

Чи в обіймах.

Отака конструкція власного тіла дівчиною не усвідомлювалась, та це мало переваги. Вона не дуже опікувалась цим і вся її енергія була направлена на задоволення потреб зовнішнього світу. Від власних батьків до чужих людей. Так було зручно і вигідно. Так більшість живе, називаючи це родиною, сім’єю чи окремою приналежністю до групи, де був вожак.
Так мала жила до 12 років.
Зараз же, коли остання хімія докапувала хітом червоного кольору  - маджентою, дівчина за дві ночі стала дорослою. Як це сталось, ніхто не міг пояснити. Тиждень тому вона була 12-річна, за два дні вона змінилась і стала дорослою, 45 чи 50 річною тіткою. Це жах! Особливої різниці вона не відчувала, просто орієнтовно знала вік.
Сказали обережно, що то начебто тимчасова втрата пам’яті.
Ага. Зараз. То у них у всих була амнезія- дівчина звинувачувала лікарів, адже ось тільки-но їй було 12! Вона це чітко пам’ятала.
Зайшла баба Надя і помацала крапельницю:
- Ще на годину десь. Що тобі потім занести їсти?
- Ой, бе-е-е-е, -по дитячому протягла дівчина. – Не хочу.
-Так треба.
-Ні, не хо, бо буде нудити. Нехай увечері.
- Так я не на зміні буду. А зараз щось би принесла.
Баба Надя любила всіх. Вона до кожного мала підхід, збирала та розповсюджувала історії, часто мугикала під ніс якусь тільки їй відому пісеньку, або ж «хлопці кучеряві, не ходіть до нас», коли на відвідини до жіночої палати забігали зграями парубки-практиканти.
Жінка стояла й дивилась на списаний папір. Їй дуже кортіло дізнатись що там. Але почерк був такий нерозбірливий, що й годі щось розібрати.
- А що ти пишеш? – Наважилась санітарка запитати. – Якийсь опус?
- Та. Лікар сказала описати всі відчуття, що тільки приходить в голову в моїй новій особі.
- Всі думки чи що?
- Ага. І сни. Якщо є. І почуття. І відчуття тіла.

Даринка хотіла потягнутись та баба Надя перейняла помах руки:

- Ей-ей, тихо, не видери з м’ясом!
Баба Надя чула плітки про те, що ця жінка говорить, що тиждень тому вона була ще дитиною і тут постаріла.
Ніхто не міг їй сказати, чому так сталось і всі тільки переглядались між собою. Лікар заглядав у очі, махав молоточком перед очима. Але так нічого і не сказав. Задавали ще якісь запитання, Даринка слухняно відповідала на них, поводилась як дитина, адже їй було ще 12 років.
Але в дзеркало вона бачила зовсім інше.
Коли їй принесли папір та ручку на прохання лікаря, вона одразу почала записувати все, що почало з нею відбуватися.
Вже минув тиждень, але ніхто її не кинувся шукати, ніхто не відвідував.
Минув ще день, її волосся посивіло окремими пасмами. На 4-й день все зупинилось.
Баба Надя ще постояла трішки, потім запитала:
- А отут що написано? Наче сон, так? Що тобі там снилось?
- Що я з металевою драбиною телесуюсь по кімнаті вдома та намагаюсь відділити простір від якогось чоловіка, який лежить на дивані.
- І що це означає?
- Не знаю. – Даринка потисла плечима. – Він сказав, що його зве сестра, а я сказала, що він може йти, я не забороняю.
- А лікар бачила це?
- Так. Сказала, що так буде легше визначити стан і все.
« Ага, діагноз поставити- шизофренія. Бідна жінка. Клімакс та рак дуже пройшлись по її мізках».
Вголос же баба Надя сказала:
- То значить правильно, лікар знає, допоможе. Не переживай.
- Та я й не переживаю.

Дівчина повернулась до писанини і не помітила, як баба Надя пішла.
Стало спекотно. Щось стало наганяти сон. Тож Даринка просто відкинулась на подушку, щоб перележати.
- Нирки знов болять? – Заглянула лікарка з коридору.
- Ні, спека.
- Так, щічки червонющі. Тоді до завтра.
- До завтра. – Дівчина заплющила очі. Стало якось так, наче вона почала провалюватись в ліжко. Очі самі відкрились. Було бридко, але думка про те, що це остання крапельниця і курс закінчено- дуже тримала дух.