Територія

Тернапальс милувалась містом з каплички на горі.

Це місце тягло її до себе кожної середи, четверга та п’ятниці. І кожного разу Тернапальс вдавалось саме в ці дні добре відкинути думки та віддатись плину підсвідомих думок. Саме це зараз буде. Останній погляд на краєвид. Дівчина прилягла, обперлась головою об стінку арки вікна, закрила очі і всесвіт накрив її.
Було так знайомо вже летіти крізь зірки до безкінечності. Це наче спогад пережитого в дитинстві, коли і знайоме, але не усвідомлене, що було насправді. Але таке вільне та тепле, як огортання себе власними тонкими тілами, це наче капсула, яка могла змінюватись на космічний корабель та літати від галактики до галактики… Сонце залишилось далеко позаду.

Щось майнуло вдалині і зникло. Цього разу це було дуже близько. Тернапальс порухом голови змінила траєкторію польоту- їй потрібно було летіти в ту сторону. Вона вже майже зневірилась в тому, що їй дійсно потрібно було це робити, так як вона дуже довго долала темряву. Зірок тут не було.  Тут панувала не тиша, не сліпота, навіть не порожнеча, тут панувало Ніщо.
Стало якось моторошно і сама Тернапальс розчинилась у цому Ніщо. Вона поглянула на себе, але її дійсно не було! Дівчина хотіла відкрити очі, але вона забула як це робиться і взагалі, як можна відкрити те, чого нема?

Вона закричала від страху порожнечі, яскраві картинки смерті застрибали в неї в голові. Вона не відчувала болю, але Страх був потужніший за фізичний та душевний біль і він виникав від Незнання, Темряви, від Невідомості. Хоч би бодай який промінець зараз підсвітив та відтворив у її погляді малесеньку тінь, то вона була б безмежно щаслива. Бо тоді Страх би зник. Тернапальс ще кричала всим серцем та душею. Крик розітнув мить і мить розсипалась та застукотіла частинками між собою, стикаючись та розсипаючись.
Увесь всесвіт перемішавсь з самою Тернапальс та від зіткнення цих частинок спогадів короткого життя, дуже малого досвіду та величезної купи інформації, знань, її самої і всесвіту сталось щось дике.

Ця дикість росла в центрі цього хаотичного бурління і малесенький світ Тернапальс наче кусав величезний Всесвіт. Хаос Всесвіту змінювався на вихор. Це робила частинка Тернапальс, своїми систематичними намаганнями подолати страх відчаю від невідомості. Створювався новий енергетичний імпульс. І, так як, інші частинки мали сумісність дотику досвіду з цією крихтою, то вони стали повторювати ці самі дій.

Якась мить і всередині Хаосу вже Вихор стає схожою на ДНК. Іскра, яка майнула раз, другий, висвітлила морок і цей відблиск став початком Спокою. Холодного космічного спокою.Тернапальс  враз змінила тональність крику на верещання якоїсь дівчинки. Потім різко замовкла. Знов верескнула. Замовкла. Прислухалась, але звуку не було, а тільки відчуття її самотнього вереску, вона просто Знала по Пам’яті, як звучить її голос.
Тернапальс все ще висіла частинками в просторі космосі. Але зараз вона вже розуміла, що болю немає. Кричати нічого. Нікого теж поряд немає страшного, щоб отак верещати. І тут!

- Чу! – Смерть махнула косою та зрізала верхній пласт частинок, потім гребонула своїм полем по них і плюнувши чимсь таким смердючим знов зліпила в купу всі частинки, а далі вивернула їх назовні і кожну переклала знов цим смердючим.
Тернапальс як під наркозом відчувала щось, бачила власне себе, наче зі ста  мільярдів сторін одразу.
- Тут ти можеш бути тільки в такому вигляді. – Смерть оточила Терапальс. – Що ти тут забула? – І за якусь мить, прищурившись порожньою зіницею до кожного пікселя Тернапальс,  додала,- аааа, так це ти. Що ж. Настав час значить. Хм, ну заходь.
Смерть відчинила власну середину свого простору, а там було тепле червоне полум’я. Запах ялиці, ще більше тепла до центру кімнати та такий затишок, що Тернапальс на мить забула, де вона. Це був дім. Її власний дім дитинства.
- Заходь вже.  Я не можу вічно тут сіяти гарне та корисне, я ж смуток та полегшення тільки приношу. – Смерть пішла вглиб. - Хоча, кому як.
Тернапальс ступила крок, і її всю , весь її всесвіт затягнуло в ту «Хатинку». Горло перехопило.
- Що, тіснувато? Ну, вже як є, це ж твій світ, тож роби висновки, де ти живеш і що є напсправді твоїм світом. - промурмотіла Смерть. Вона попорпалась ще трішки енергіями в тілах та всесвіті Тернапальс, - це, щоб тебе не знайшли до призначеного часу.
- Я що, померла?
- Померла? – Смерть відійшла від віконечка. – Ніііі,- заскрипіла сміхом Смерть, - тебе зовсім немає. Ти скоро будеш там з тієї, хто об’єднався. З іншої гілки Роду людського.
- Й-й-я-я-а-а-а ж-ш-ж т-т-т-т-у-у-т-т-т-т- стала заїкатись враз Тернапальс.
- Ну так. Ти тут. Але тебе ніде більше нема. Не переживай. Тебе і тут нема зараз.  Я хоч і Смерть та я сама вирішую, коли кого забирати. На це є тисячі причин. Бо інакше , - Смерть дихнула дівчині в обличчя пекельним холодом і мигнула чорним світлом, - я б вас всих давно знищила б. Задовбали. Ні продиху від вас, ні канікул, ні відпустки.

Дівчина відкрила рота, але звідти жодного звуку не вилетіло. Жах перехопив її слова ще в думках. Та вона знову згадала ту іскорку, яка висвітила темряву. Це була Логіка власних Роздумів: якщо вона вже тут і ще не вмерла, то значить на це є причини і можна не боятись. Поступово до неї дійшли і слова Смерті, що дійсно не на часі. Значить таки холодна голова –це кращий спосіб керувати подіями власного життя, де б воно не відбувалось.

Дівчина видихнула, все ще трішки заїкаючись:
- Я одразу зрозуміла, що ти Смерть.
- Та всі розуміють. Всі до єдиногооооооооооооооо. – Смерть проспівала це тоненьким голоском, звук полетів в усі сторони кімнати, але пропав, ледь торкнувшись стін. – Ну що за капєц. Навіть голосом неможливо насолодитись. Чого ви такі маленьки будинки зводите для себе, а зате для когось Чужого –цілі палаци вибудовуєте? – Смерть згадала фільм «Чужий», з насолодою хихикнула, як люди описали власний божественний розум, як інопланетного хижака і видала далі, - Дурні люди. Ненавиджу вас, я не знаю, що це таке, але так говорять. Водночас я люблю вас, це протилежність, я знаю, дуже люблю, бо забираю кожного до себе. Але жити можна вічно. Добре, що вас Киї запрограмувала на маленьке. – Смерть раптом замовкла. Відчула, що бовкнула зайве. - Знов Норни триндюлєй випишуть.