Розділ 2: Тіні в лісі

Стежка вела через Ліс Тиші, де навіть птахи не співали. Дерева тут були високими, їхні гілки спліталися, мов руки, що намагалися втримати небо. Лірен йшла швидко, тримаючи в руках посох, який вона вирізала з гілки кришталевого дуба. Посох слабо світився, освітлюючи шлях, але тіні навколо здавалися живими, шепочучи її ім’я. "Лірен… Лірен…" Вона зупинилася, відчувши холодок на спині. Це не був вітер. Це був голос.

— Хто ти? — крикнула вона, стискаючи посох. Її голос відлунював, але відповіді не було. Натомість із темряви виринула постать — високий чоловік у плащі, зшитому з листя. Його очі світилися зеленим, мов смарагди, а на обличчі грала посмішка, яка могла бути як дружньою, так і загрозливою.

— Я Кейр, Ловець Тіней, — сказав він, поклонившись. — А ти, здається, та, хто розбудила ліс. Чому ти тут, Ткале?

Лірен не довіряла незнайомцям, особливо тим, хто знав її ім’я. Але Кейр здавався іншим. Його аура вібрувала магією, схожою на її власну, але дикішою, некерованою. Вона розповіла йому про Нитку Вічності, сподіваючись, що він знає дорогу до Забутого Храму. Кейр розсміявся.

— Храм? Ти смілива, дівчино. Але шлях до нього лежить через Долину Кісток, де живуть Тіні Порожнечі. Вони пожирають усе, що має душу. І я не впевнений, що твої нитки їх зупинять.

Лірен стиснула губи. Вона не боялася. Або принаймні не показувала цього. Кейр погодився провести її, але попередив, що за його допомогу вона заплатить ціну. Яку саме — він не сказав.