Розділ 1: Шепіт Утесу

У сутінках, коли кришталеві шпилі Ейрігону ловили останні промені сонця, що тонуло за обрієм, світ здавався застиглим у передчутті. Повітря гуділо від шепоту древніх заклять, які впліталися в мелодію вітру, а далекі зорі вже визирали з-за хмар, наче спостерігачі, що знали таємниці, старші за сам час. Лірен, юна ткаля долі, стояла на краю Срібного Утесу, тримаючи в руках нитку, що мерехтіла, мов рідке срібло. Її серце калатало, адже сьогодні вона мала зробити вибір, який змінить хід історії: сплести нову долю для світу чи розірвати стару, що тримала Ейрігон у кайданах пророцтв. Легенди шепотіли, що нитка в її руках — це не просто магія, а воля богів, які давно покинули ці землі. Але Лірен не вірила в богів. Вона вірила в себе, у свої пальці, що тремтіли від ваги відповідальності, і в шепіт вітру, який кликав її до невідомого.

Лірен була наймолодшою серед Ткачів Долі, але її талант перевершував усіх. Її нитки могли змусити ріки текти назад або змусити зорі зійти вдень. Проте сила мала ціну: кожен витканий візерунок забирав частину її власної долі, роблячи її життя коротшим. Стара Ткаля Мірна попереджала: "Нитка Вічності — це єдина річ, що може звільнити нас від цього прокляття. Але знайти її — означає кинути виклик самому Хаосу." Лірен не знала, що таке Нитка Вічності, але чула легенди: нитка, сплетена з подиху зірок, захована в серці Забутого Храму, охороняється істотами, що не знають ні часу, ні жалю.

Тієї ночі, коли перша зоря спалахнула над горизонтом, Лірен відчула, як земля під ногами здригнулася. Небо розкололося блискавкою, хоча хмар не було. Це був знак. Хаос прокидався. Старі закляття, що тримали Ейрігон у рівновазі, слабшали. Якщо вона не знайде Нитку Вічності, світ потоне в темряві. Лірен стиснула срібну нитку в руці й ступила вперед, у прірву, де починалася стежка до Забутого Храму.