Розділ 55

Чотири дні в Києві… Якби мені таке сказали ну років там в шістнадцять, то я подумала б: «Ого! Це ж стільки всього можна зробити… А що залишиться на решту три дні?». І це при тому, що окрім, наприклад, вивчення красивих та цікавих місць столиці я б не мала, що робити.

Але коли тобі двадцять п’ять все різко змінюється. Ну бо по-перше – ти вагітна. Далі – ти повернулася з довгої дороги й тебе постійно нудить. До того ж, хтось постійно тобі набридає й каже, що робити, а чого ні, бо так бо краще для дитинки. Не варто забувати, що потрібно збігати до батьків, узгодити деякі формальності, підписати папери по роботі, пройти обстеження в лікарів і ще й добігти на власне весілля.

Коротче, справ чимало й це все я мала встигнути днів за три, бо ще незабаром вирушати далі в наші мандри. Чесно, хотілося просто взяти й здатися, проспавши просто тиждень вдома, пригорнувшись до коханого. Але я не просто так була Ксенією Борсук. Якби бабуся Клава дізналася, що я просто полінувалася щось зробити, то…ого… Вона швидесенько навела б лад у моєму житті. А я не просто так іменую себе її славною внучкою. Час показати всьому світу, які ми сильні.

Тому закусивши вже київське тирамісу тортиком «Наполеоном», побігла виконувати все по списку. А починала з найважливішого – обстеження в центрі для майбутніх мам. І навіть не тому, що хвилювалася за здоров’я малечі, а просто хотілося запитати, що робити з цією дурнуватою нудотою. Бо заїдати її горами солодкого було також не варіант. З такими темпами можна було за дев’ять місяців набрати стільки зайвих кілограмів…

Прийшла навіть трішки раніше, тому вдягнувши бахіли просто сиділа в м’якусінькому кріслі. От би нам додому такі… До речі, коханий точно образиться, що пішла без нього, але мені його сюсюкань за останні години вистачило з головою. Хоч тут трішки побуду, скажімо так, серед своїх і тих хто дійсно розуміє.

Але що там я знаю сама? Якщо першим мою вагітність помітив Артур, то це вже геть не смішно. Звісно, це з якого боку подивитися… Проте мені явно варто читати більше на цю тему. Я ж бо не остання людина, яка задіяна в цьому…кхм… процесі.

– Ксеніє Дмитрівно, заходьте будь ласка, – промовила люб’язна лікарка, визирнувши зі свого кабінету.

Словом, далі було довго й анітрішечки не нудно, бо розповідала мені Анна Костянтинівна все дуже навіть цікаво. Та якби й ні – слухала б без спочинку. Все ж мова була про мою крихітку, яку вже з диким нетерпінням чекала на цей світ. Я б і вам розповіла, але то буде довго. Тому давайте краще про знайомство Артура з моїми батьками.

А це було цікаво, бо вони якимось чином виявилися знайомими між собою. Оце світ тісний… Живеш собі, а згодом виявляється, що батьки колись мали свій бізнес у сфері маркетингу і співпрацювали з Артуровими батьками та часто навідувалися до них у гості. Там вони й зустріли маленького тоді ще Борисика. І теперішня їх зустріч була такою на диво теплою, що це аж зігріло моє серденько навіть попри те, що батьки стільки часу приховували від мене таке. Було б чого…

Словом, роззнайомилися, провели прекрасні години разом, провели невеличку репетиційку весілля й на цьому день був завершений. Поверталися з Артуром до нього на квартиру, поки в моїй на кілька ночей поселилися батьки.

– Знаєш, досить дивно, але я їх не забув. А стільки років минуло… Здається, ще в першу нашу зустріч…– Артур повернув ліворуч, виїжджаючи на дорогу, що вела до дому.

– Чекай. А перша наша зустріч, виходить, не під будівлею офісу… Мама ж десь у той проміжок була вагітна мною, – раптом усвідомила я, поглянувши на нареченого, що спокійнісінько кермував з найщасливішою пичкою на світі.

– А й справді. Здається, доля вже сама вирішила все за нас, – посміхнувся Артур. – І я їй за це безмежно вдячний. Навіть не уявляю, яким було б моє життя, якби не зустрів тебе.

– Ну яким – працював би собі в офісі, поруч з тими ж людьми, але в тебе не було б такого чарівного копнячка під зад, як я.

– Дуже красивого копнячка, – погодився Артур.

– До речі, нам потрібно поговорити, – промовила, поки не передумала. Постійно вагалася, чи варто це говорити, але все ж здоров’я дитинки найважливіше. – Я не зможу полетіти далі з вами далі, тож мабуть буду звільнятися.

– Ксеню, але чому? Ми обов’язково щось придумаємо, – Артур поглянув так схвильовано, що хотіла розповісти повністю все, але вирішила не хвилювати. Все одно немає чого, а коханий підніме паніку на порожньому місці. Бо як це так, лікарі сказали, що польотів у першому триместрі варто уникати.

– Дякую, – тихенько шепнула, але він все одно почув.

– За що? Я ж нічого такого не зробив? – здивовано протягнув наречений.

– За те, що ти в мене є.