Розділ 31

Вже в Тернополі з потяга вийшли зовсім інші люди. Здавалося, працювали разом і раніше, але саме тепер відчувалося, що ми дійсно одна велика згуртована команда. Хоча ні, мене це не дивувало. Мене вразило те, що Аліна заливисто сміялася, вислуховуючи розповіді Тадеуша про його багатостраждальні пригоди. Здавалося, що вони знайшли одне одного, відкрили для себе когось дійсно вартого уваги.

Ніби нічого такого, але все ж поглядувала на Влада. Цікаво було як він відреагує. На відміну від Аліни, давній друг не йшов далі з Мілою, з якою встиг проговорити годинку-дві в поїзді. Він мовчки слідував за дивною парочкою, що складалася з керівниці та підлеглого й мовчки підсміювався. На його ж обличчі світилася така щира посмішка, що здавалося ніби щасливішим ще Влада і не бачила.

– Багато ще залишилося? – вкотре нила Міла, якій дійсно було тяжко. Вона ж бо виявилася єдиною і неповторною з абсолютно усіх пасажирів, хто був на підборах.

– Сама винна, – промовила я, беручи її під руку.

– Думаєш, не знаю? – гірко посміхнулася Міла. – Все – з сьогоднішнього дня жодних поїздів.

– Я думала ти відмовишся від підборів, – дещо здивовано промовила, поглядуючи на подругу.

– Ще чого! Я що тоді дарма з п’ятнадцяти мучаюся на них?! – вигукнула Міла, привертаючи увагу до нас. Тільки трійця Аліни, Тадеуша й Влада була поглинена захоплюючою розмовою. – О ні, вона не переможе.

– Ти про кого? – отже, це була якась суперечка, яку Міла й досі не може викинути з голови…

– Та не звертай уваги. От краще скажи, чому ми й досі не в готелі? – Міла поглянула навколо, намагаючись знайти надзвичайної краси готель з гучною назвою «Авалор».

– Артуре? – посміхнулася, подивившись на нареченого, що йшов поруч і прекрасно все чув. А той, бідненький, аж спітнів, намагаючись видивитися маршрут. Здається, ми навіть не одне коло вже точно зробили.

– Ще трішки, – промовив той, з дикою недовірою в очах поглядаючи на навігатор в телефоні. – Дивно, ми ж ніби повинні були бути вже поруч, а він показує, що тільки віддаляємося.

– Ану дай мені, – вихопила одразу телефон з його рук і просто не змогла стримати посмішки. – Ми ж не в той бік йдемо.

– Серйозно?! – вигукнула Міла, також поглядаючи на екран телефону. – Та тут же все ясно, як можна було помилитися? Ходімо за мною.

За вісім хвилин ми вже стояли посеред розкішного фойє готелю, перевіряючи, чи всі на місці. Те, що Тадеуш кудись раптово зник, мене зовсім не здивувало, але все ж ми не хотіли затримувати реєстрацію. Тож поки Аліна керувала всіма, Артур побіг шукати, куди ж закинуло нашого акторчика.

Я ж залишилася допомогти з найтяжчим. Випитати нарешті у всіх, хто згоден жити з кимось і якщо так, то хто це буде. А з цим чомусь ніхто так і не міг визначитися. З одного боку всім хотілося веселішого життя з розмовами посеред ночі, але з іншого й важливо було побути на самоті. І хоч всім було прекрасно відомо, що окремих номерів для кожного не буде, бо сюди незабаром приїдуть представники ще й інших компаній, майже ніхто так і не сказав конкретної відповіді.

– Владе, будеш з Тадеушем, – промовила Аліна, занотовуючи у свій блокнотик.

– Алін, ми все знаємо. Можете жити разом. Ми з Артуром от…– спробувала її переконати, що все нормально, якщо вони будуть з Владом в одному номері, але вона на мене так поглянула, що я одразу замовкла.

– Жодна пара не буде жити разом, – одразу відрубала вона. – Ми тут на роботу приїхали, а не на медовий місяць!

– Аліно Вікторівно, а як же ми? – боязко промовила Світлана, з якої зазвичай важко було й слово витягнути. Але дизайнерка вона було просто надзвичайна.

– Ой, пробач. Це ж ви з Кирилом одружені, – миттю змінилася керівниця в обличчі. – Поправочка. Одружені разом, інші всі окремо. Ви мене почули?

– Так, – протягнули колеги, які вже чекали веселенького життя.

Звісно, мені було трішки таки ранувато повноцінно з’їжджатися з Артуром, але я була абсолютно не проти пожити з ним. І слова Аліни мене, відверто кажучи, здивували. Якщо поїзд – ще таке, то як пояснити її теперішні слова. Вони ж більше схожі на одружену пару, ніж Світланка з Кирилом. Чому тоді відштовхує його? Чи в них вже давно не так все гладко, як мені здавалося на перший погляд?

– Ну що, всі вже визначилися? – нарешті до фойє забіг Артур, а за ним і Тадеуш.

– Та от вже потроху відпускає, – промовила, дивлячись на керівницю, що роздавала ключі від номерів.

– Щось сталося? – одразу запитав він, помічаючи моє легке роздратування поведінкою тієї.

– Та мене дивує, чому ми не можемо бути разом. Чи хоча б вони з Владом. В них же ще стільки часу тому мало бути весілля…– поглянула на друга, що вже про щось бадьоро розмовляв з Тадеушем, кидаючи погляди на Аліну.

– Я вже давно втомився запитувати, – зізнався Артур. – Може, це краще для роботи, а може в неї є якась вагоміша причина. Хтозна.