Розділ 29

Якщо мені спершу не подобалися нововведення через майбутній тип роботи, то зрозуміла, що до нього ще важкувато буде дожити. Ніби була вже повноцінна осінь, а сонце пекло не на жарт. Ми з Мілою доганяли хлопців, що йшли попереду, тягнучи свої легкі валізки, але все одно заливаючись потом. Як ніколи раділа знайомству з нею, бо порада колеги відправити майже всі речі одразу поштою в готель була просто надзвичайною. Не довелося нічого тягнути, а важливу документацію та ноутбук просто взяла з собою та й по всьому.

Але хоч голова вже гуділа через те, як її напекло сонце, а дивитися вперед було аж боляче, я мимоволі посміхалася. Адже були красунчики поїзди, мої улюблені. Так сумувала за подорожами… Хоча ніби востаннє їздила ще місяць тому, але здавалося, що ладна просто тут і зараз все кинути та влаштуватися провідницею, аби мати змогу подорожувати мало не щодня. Дивно, але така вже я.

– Ксеню, а тут буде вагон-ресторан? – це вперше Міла говорила аж настільки невпевнено.

– А ти взагалі колись їздила в поїзді? – посміхнулася, дивлячись на брюнетку, що сьогодні виглядала надто розкішно. Могла б одразу зрозуміти, що хто-хто, а вона досі не усвідомлює, що в сукні їй буде важкувато залізти на верхню полицю. Практично тільки такі місця ми й встигли побронювати.

– Я? – поглянула вона на мене так, ніби це щось страшне, за що може бути соромно. – Ну…не доводилося. Все життя товчуся в цьому Києві й ні ногою з нього. Навіть не уявляєш, скільки разів поривалася взяти відпустку й поїхати кудись, але обмежувалася просто Трухановим островом.

– Ну він не гірше від…– не встигла навіть завершити речення, як Міла знову почала щебетати.

– Та це так, але саме природа буде іншою. Навіть в Україні. Я розумію це, але…там же не буде нормальних доріг. Я ще собі на шпильках ноги поскручую. А якщо зливи сильні будуть, то тоді що, виявляється, я просто так поїхала…– і чому я тільки зараз звернула увагу на її замшеві чобітки, що робили її навіть трішки вищою за мене? Та в неї взуття без підборів ніколи й не бачила.

– Але ж поки не перевіриш, не зрозумієш, – посміхнулася я.

– Думаєш, я не розумію? – захлопала накладними віями Міла. О так, до цієї поїздки вона ще й як встигла підготуватися – увесь вільний час витратила на салони краси. – Я все собі кажу – поїдь, а потім знову своїх безліч «але» вималюється. Хоча як тільки почула про переїзд офісу й сама погодилася, й всіх попереконувала. Знаєш, навіть рада, що ми вирушили. Може, він на мене увагу хоч трішки зверне, а то тільки подивись на цю нечупару.

Міла так красномовно вказала нігтиком з новим яскравим манікюром на Аліну, що сумнівів про кого йде мова не залишалося. Думала, вона вже облишила свою затію. Та й я пояснювала, що Аліна з Владом зустрічаються вже біля п’яти років, але Мілі було байдуже.

Хоча тут я реально на її боці. Ефектна брюнеточка, що була красива як лялечка, проте водночас дуже розумна, вперта й з характерцем – явно вигравала над руденькою мишкою. Аліна ж була вдягнена ніби в домашній одяг – протерті фіолетові спортивні штани та футболку, а в руках тримала куртку. Та навіть я з комфортом не настільки переборщила, вдягнувши свої улюблені штани карго спортивного крою та вільну сорочку.  Тому реально не здивуюся, якщо Аліна зі своїм ставленням до всього окрім роботи не просто не приверне до себе уваги, а відштовхне навіть Влада – прямісінько у загребущі руки Міли.

– Скільки вас вже можна чекати? – визирнув Тадеуш з-за спини провідника, як тільки той сказав, що я можу підійматися до вагону.

– А ти б спробував у таких чобітках походити, я б подивилася, як швидко тобі вдавалося б це робити, – не залишилася в боргу Міла.

– Ну в мене розуму точно вистачить не взувати таке в дорогу, – промовив Тадеуш, беручи мою валізу й допомагаючи піднятися сходинками.

– Та я тобі зараз як дам, – вже було ринулася Міла у вагон, але провідник стримав її. І добре, бо я вже не знала, що робити – бути живим бар’єром чи тікати подалі від їхнього цунамі.

– Вибачте міс, але програма зависла. Почекайте, будь ласка, поки я просканую ваш квиток, – промовив провідник таким баритоном, що Міла й сама спинилася б. Аж посміхнуло, коли побачила, як «зацікавлено» вона на нього поглядає, а потім побачивши лисину кривиться й відвертається геть. Хоч забула про Тадеуша…

Не знаю, скільки ще ми так стояла, але програма досі не запустилася. На щастя, провідника вдалося переконати, щоб він пропустив Мілу. Все ж, то була не наша проблема. А от що дійсно цікавило, то це як ми все-таки розташуємося по різноманітних купе.

Поки визначилися лише з тим, що наші команди так по троє і розійшлися. Гарно співпало, але не з усіма місцями. Залишалися я, Аліна, Влад, Тадеуш, Артур і Міла. З одного боку очевидно було, що Влад має бути з Аліною, але вона так на нього подивилася, що він миттю забув про цю ідею. Дивно, що їй досі хотілося тримати їх стосунки в секреті від колег. Все ж офіс давно гудів про це і можливо навіть саме з моєї легкої подачі.

Тож я навіть здивувалася, коли якимось чином я вже сиділа в купе й показувала Мілі, як залізти на верхню полицю. Боюся, для неї це був цілий квест і лиш хвилин за тридцять, коли встигла добряче втомитися, Міла таки лежала зверху, задоволена своїм досягненням.

Проте я ніби була з нею, також віддихувалася на своїй полиці після тяжкого інструктажу, але думками була з Артуром. І чому ж? Бо якимось чином Аліна переконала всіх, що вона має їхати саме з ним. Здавалося б, нічого страшного, проте моє серденько ніяк не хотіло заспокоюватися. І не так воно, а обурення, що гризло зсередини, адже весь офіс точно знав, що ми заручені і ніхто від цього факту не ховався. То виникає питаннячко: з якого дива я все-таки їду з Мілою? А ще якщо до нас ніхто досі не підсів, то я зможу поселити в нас Артура й врятувати від тої рудої бестії?

– Тук-тук, не спите, – спершу з-за дверей з’явилася кудлата голова Тадеуша, мало не змусивши Мілу спуститися з багатостраждальної верхньої полиці та стукнути його. Але коли він заніс нам  чаю з вафельками, вона йому навіть посміхнулася, втомлено відкидаючись на своє ж пальто. – Пригощайтеся, дівчата.