Розділ 23

От ми і їхали. Годинка тиші, за яку я була страшенно вдячна Дену. Чесно кажучи, я не зовсім була налаштована на розмови після вчорашнього. Хоч то й був не мій біль.

Навіть час від часу вловлювала Деновий турботливий погляд – він як ніхто знав, коли я засмучена. Як-не-як, а стільки сварок у нас з ним мало не було, що навіть здивувалася б, якби він нічого не помітив. Хоча таки й не помітив – каблучки, яку я чомусь, поки чекала на колишнього, сховала до кишені. Поки їхали все поривалася дістати прикрасу й поділитися радісною новиною, але мене немов зсередини щось стримувало, казало – зачекай.

Тому просто намагалася дивитися у вікно на дорогу й милувалася краєвидом. Он невеличкий ставочок, до якого ми любили частенько приїздити на відпочинок. А якщо звернути у той бік, то буде село, де моя невтомна бабуся Клава вишуковує собі все нову й нову роботу, щоб не сидіти на місці.

Хоч цій всій красі таки не вдавалося відволікти мене від думок. Думала, я не з таких, особливо маючи досить цікаві стосунки з Деном, але ні ж бо, бляха, сумую без Артура.

Подумати тільки… Ніби й не так довго зустрічаємося, а він вже став повноцінною частинкою мого життя. Хоча не така я вже й дужечки закохана дурепа. Просто трішечки. Чи ні? Може вже давно встигла прикипіти до нього під час чергового сніданку, обіду чи вечері… Чи ще того самого моменту, коли він подав мені мою ж парасольку або викликався бути оператором вдаваної зйомки... Джентльмен чортів. Якби Артур не був таким ідеальним, було б простіше постійно не повертатися в думках до нього.

Але все ж чому він мене не привітав? Звісно,  я в його житті не так і довго, але міг же поцікавитися в когось чи просто відкрити файли про мене. Це простіше простого, зважаючи, що в нього до всього є доступ. Чи може мені ще варто чогось чекати? Але навіть якщо ні, то мені не надто й потрібні ті подарунки. А от наступного року… Тоді вже не пробачу і нехай начувається.

«З днем народження, сонечко. Не хотіли турбувати. Ти все ще на роботі? Може піди раніше і приїзди до нас? Ми тут тобі невеличкий сюрпризик готуємо десь на п’яту-шосту. Чекаємо» – повідомлення від батьків таки трішки відвернуло мою увагу та думки від одного дуже харизматичного власника більшої половини акції «Еклектика».  Хм, не хотіли потурбувати… Чомусь посміхнулася про себе. Хто, як не люди з повністю розписаними графіками, знають, що це таке. Навіть Аліна до них не дотягує. Що вже говорити про мене.  

– Як ти? – одразу запитав Ден, помітивши зміни в моєму настрої.

– Все добре, – посміхнулася, остаточно викидаючи з голови всіх, через кого почувалася трішки паршиво. – Ось думаю куди витратити зайві п’ять годин. Щось батьки вже там собі придумали й я не хочу заважати їм.

– Було б це в Києві, я б за п’ять годин не зміг би перерахувати та описати всі цікавинки, але ти ж знаєш наше містечко…– Ден не зовсім повірив мені, але все ж він як ніхто знав, коли варто відкласти будь-які питання й просто забутися в чомусь. – Якщо хочеш, можемо повернутися. Мені не важко.

– Та ні. Вже стільки дороги позаду. Та й в заторах не хочеться потім застрягнути. Краще давай вже щось у нас підшукаємо, – промовила, поглядаючи назад і вже помічаючи за нами вервечку з автівок.

– Кінотеатр? – миттю промовив Ден, посміхаючись своє сонячною посмішкою.

– Кінотеатр, – погодилася я. На жаль чи на щастя це було єдине місце, що розквітало в той час, як все інше занепадало й до сьогодні практично зникло за горами з бур’янів.

– Якщо хочеш, піду з тобою. Сьогодні я весь твій, – не знаю чи то через день народження, чи ні, але я була рада такій пропозиції.

– Знаєш, а давай. Я сумувала, – посміхнулася до нього, а права рука знову чомусь нервово намацала каблучку. Може варто було б розповісти? Хоча ми ніби просто друзі, як і колись, до початку наших стосунків.

– Але нізащо б не написала перша, – чистісінька правда. Від мене такого ніколи не дочекаєшся. Якщо я ображаюся, то конкретно. Ну або ж якщо тікаю, то повноцінно.

– Як і ти, – кинула лукавий погляд на Дена.

– Що є, то є, – підняв він руки, здаючись.

– Гей, обережніше, – потягнулася я до керма.

– Заспокойся, все під контролем, – підморгнув Ден, безтурботно дивлячись на дорогу й ця безтурботність, наче якийсь потужний вірус, передалася мені.

Тепер ми їхали, весело базікаючи про все підряд. Власне, не багато вже й залишилося. Хвилин п’ять максимум і близько за одну я встигла розповісти все з останніх новин про мене.

– А ти що робив відтоді, як втік з випускного? – волосся Дена так смішно здригалося від його найменшого руху.

– Не втік, а вийшов подихати. Коли повернувся, тебе вже не було, – одразу виправив Ден, але зловив мій лукавий погляд. – Ну добре, але ж ти також втекла, тож не дивись так на мене. Коротче, я подався в маркетинг, але після трьох-чотирьох років в одній компанійці не витримав й трішечки напартачив. Зараз ось триває судовий процес і завтра буде фінальне засідання. Тож я залюбки проведу ці нескінченні години поруч з такою чарівною супутницею.

– Стривай, то щось серйозне? – деколи так бісила його подача чогось важливого у жартівливому тоні.

– Не для мене. Хоча…це з якого боку подивитися. Коротче, правда за мною. Єдине, що непокоїть – це пронирливий опонент. А так то все ок. Навіть не думай хвилюватися за це. В них немає козирів, а своїх я й половини не використав. Тож, як ти кажеш, завтра буде шах і мат.

Я лише посміхнулася, вірячи кожнісінькому слову. Ден був не з тих, кого можна було підловити й поставити хоча б у трішки незручненьку ситуаційку. Хіба лише якщо він того хотів. Бо якщо я гордовито вважала себе гросмейстером у шахматах, то він був гросмейстером у реальному житті. Звісно, ніколи його дії не були налаштовані на рідних та близьких, але я б не хотіла опинитися по ту сторону барикад та ще й у якості його ворога.