Розділ 21

Не захотілося там залишатися ні на секунду довше. Викликала таксі, прагнучи поїхати якомога далі від нього, від Аліни з її коханим Владом. Подалі від цих ненормальних. Хоч як не дивно, розумію саме Аліну, але чого ті двоє просто мовчали?

Всі неначе змовилися проти мене, бо як тільки повідомили, що машина таксі вже під’їздить, одразу передзвонили вибачатися, бо в них там сталася якась поломка. А мені ну тільки цього й бракувало. Довелося чекати наступної, на яку пообіцяли дати п’ятдесяти відсоткову знижку. Але я готова була втричі переплатити, аби миттю поїхати звідти взагалі.

Особливо бісила поведінка Артура. Якщо він так само поводитиметься після одруження, то чи треба він мені взагалі?

– Ксеню, добре, що ти тут, – захекано промовив він, спираючись руками на коліна. – Ледве вирвався від Аліни. Знаєш, вона…

– А мені не цікаво. Я не збираюся вислуховувати цього всього, – гордо випрямилася, видивляючись машину таксі.

– Але я маю тобі пояснити…– не здавався він.

– Що пояснювати? Чому не зміг захистити наречену перед звичайною колегою? З якого дива не зміг тій божевільній пояснити, що я травмувалася на робочому місці й що потрібно не звільняти, а надати першу допомогу? – лише дурень в той момент не побачив би, яка я була зла.

– Ти поранилася? – лише й зміг промовити той.

– А не видно? – піднесла праву ногу, наскільки могла ближче до очей Артура, хоч він і так вже побачив, як пов’язка, яку встиг накласти Влад, вже пропиталася кров’ю. І хто взагалі ці дурнуваті диванчики робить? А якби в домі, де стояли меблі були діти чи домашні улюбленці?

Артур на секунду завис, не знаючи, що робити. І тут до мене дійшло…

– Ти повірив Аліні? – прямо запитала я, не збираючись заходити з якогось там боку.

– Та ні…– все-таки замнувся він. – Я знав, що ти б цього не зробила.

– Але все ж кинувся захищати саме її, – й так знала, що кажу чистісіньку правду. Швидше підсумовувала все.

– Розумієш, в неї нелегкий період, – почав пояснювати він, обережно підбираючи слова.

– В кожної людини навколо якийсь нелегкий період. І в мене ось також – наречений побіг захищати не мене, а якусь там руденьку менеджерку з персоналу. Ох, яке в мене життя прекрасне…– знову поглянула на цю кляту дорогу, де не було ні машини.

– Ти не розумієш, минуло рівно три роки, а тут ще цей проект…– заговорив він якось здалеку.

– Ти про що? – здивовано поглянула йому в очі, шукаючи там якихось підказок.

– Це не моя таємниця. Я не можу…– отже, про три роки сказав, проект згадав, а тут вже не може?

– Або розповідаєш, або пояснюватимеш сам нашим новим клієнтам, чому вони так і не отримають запрошень на весілля. Знаєш, я ненавиджу таємниці, але ще більше не терплю, коли мене зраджують близькі. Тому або говори, або я дійсно піду й не тільки з твого життя, – говорила абсолютно серйозно й мій роздраконений вигляд свідчив про те, що не забарюся з втіленням своїх слів у життя.

– Будь ласка, не роби цього. Думаю, Аліна посердиться день-два і зможеш спокійно повертатися, – благальним тоном промовив він, так і не розповідаючи цю не свою таємницю. А я нарешті вловила поглядом машину знайомого кольору.

– По-перше, якщо й повернуся через день-два, то суто через те, що мені так захотілося. А по-друге, говори вже нарешті, бо здається он там машина їде по мене. В тебе є три хвилини. То що, поясниш в чому річ? – я вже було ступила кілька кроків у бік машини, але він спинив мене, взявши за руку.

– Ми знайомі з Аліною вже біля десяти років. Наші батьки товаришували, мали спільну компанію та залишили її на нас двох. Ну точніше все керування, робота була на мені, їй дісталися лише акції.

– Хто б сумнівався…– буркнула, проте він цього не почув.

– Аліна завжди була з тих людей, що ставили собі ціль і досягали її, – продовжив Артур. – Але раніше вона не марила роботою аж настільки. Єдине чого вона хотіла – це стати мамою. Батьки мріяли, що ми одружимося й незабаром в нашому домі бігатимуть наші маленькі копії. Навіть про весілля вже говорили і я дійсно її любив, але як сестру. Лиш вона, здається, відчувала щось більше.

Артур замнувся, поглянувши на мене, але я не збиралася зупиняти його чи ставити якісь запитання. Тому він продовжив.

– Аж ось раптом в університеті вона почала зустрічатися з Владом і все ніби стало серйозно. Ми ж залишилися просто друзями, як і були. А потім вона якось поділилася, що вони чекають на дитину. Ніби навіть хотіли одружитися, щоб вона народилася вже у повноцінній сім’ї, але… Рівно три роки тому, двадцять сьомого вересня, вона й втратила дитину. Якраз того дня, коли мала відбутися церемонія. І лиш напередодні встигла надіслати фото на фоні Львівського оперного театру, де їх було ще троє…

– Ооо Боже, – лише й змогла промовити, закриваючи долонею рота. Сказати, що мені стало жаль Аліну, то це немов не сказати нічого.

– А тут ще цей проект з дітьми акторами, яких підшуковувати має саме вона. Та ще й цей день. Я хотів забрати її з проекту, намагався вмовити взяти відпустку, але вона мене навіть не послухала. Все ж давно поринула в роботу, щоб забути про біль. Але випадковість сьогоднішньої ситуації її добила, розумієш?

– Іди до неї, – тихо прошепотіла здавленим голосом, який вже хрипів через сльози, що чомусь намагалася стримати в собі. – Пробач. Я все розумію.

– Дякую, – взяв Артур мої руки в свої долоні та поглянув на мене поглядом, який виражав стільки болю, ніби це було його особисте горе. А як же тоді почуваються Аліна з Владом?