Розділ 10

Наступний ранок у мене розпочався досить специфічно. Перекусивши вчорашньою вечерею, яку мені при прощанні вручив Артур, я вже бігла на роботу, щоб рятувати ситуацію, яку сама й довела до такого плачевного стану. Говорити ми з ним то поговорили вчора, а з голови вилетіло зробити хоча б щось.

– Ну будь ласка, – мало не кланялася перед Тадеушем, а йому хоч би хни.- Зйомки вже через дві години. В нас досі немає актора.

Тадеуш просто пішов далі, розносячи величеньку паку документів до робочих столів. Звичайний його обов’язок, хоча не впевнена чи так взагалі варто робити. Будь-хто ж може забрати чужі документи і тоді спробуй доведи, що то не ти їх, наприклад, викинув до смітника.

– Ти хочеш підставити бідних цуценяток? Хочеш, щоб всі вони дивилися на тебе своїми величезними ображеними оченятами? – зрозумівши, що на компанію йому начхати, задіяла другу карту.

– Та як до тебе не доходить. Алергія в мене кажу, а ти мені цуценят підсовуєш. Будеш знати як обічхаю вас усіх, – ніяк не здавався Тадеуш. Ще й гад аж світився якось сьогодні. Та такого красунчика повинні бачити на екрані та всіх можливих перших шпальтах, а він все відмовки придумує.

– То ти згоден? – спробувала ще раз,  а в моєму голосі було стільки надії, що хоч відбавляй.

– Ні. Ну скільки можна вже про це говорити? – от впертюх.

– А мені скільки повторювати? З тебе вийде чудовий актор. Вип’єш таблетку й можеш знятися в своїй першій роботі для портфоліо. Нічого тоді з тобою не станеться, – продовжувала переконувати, вже сама сумніваючись у тому, що варто.

– Ще й як станеться. Я проти таблеток і усілякої цієї всієї хімії, – а по ньому й видно – такого здорового кольору шкіри ще ніколи в своєму житті не бачила.

– Як ти тоді лікуєшся, коли грип підхопиш чи ще що? – цікавість одразу дала про себе знати.

– А ніяк. Я не хворію, – посміхнувся фірмовою білосніжною посмішкою.

– Та кого ти дуриш? – ляпнула я, а він вже остаточно не витримав й буквально побіг від мене. От наче я його катувати збиралася. Попозувати з цуценятами на камеру та сказати кілька слів – це ж так тяжко…

– Ну що там? Тадеуш відпадає? – виглянув Артур зі свого кабінету.

– На жаль. Більше в мене варіантів  немає, – розвела руками, остаточно здавшись.

– А як тобі він? – вказав Артур на мого найкращого друга дитинства.

– Влад? Та ну. З нього актор, як із мене балерина. Якщо він на хоч одному знімку зі ста нормально вийти не може, то що буде з роликом? – пригадала будні дитинства, коли в школі фотографам та вчителям довелося добряче помучитися, аби зробити однісінький знімок для дошки пошани чи альбому.

– Стривай, ви знайомі? – здається, це питання не зовсім по темі. Ще й у Артуровому погляді щось таке дивне промайнуло…

– Раніше були. Зараз вже не знаю, – стенула плечима. – Люди змінюються.

– То чому ти вирішила, що він так і залишився тим, в кого немає жодного нормального фото? Он на перепустку ж сфотографувався якось, – здається, Артур вже обрав нову жертву.

– А й справді, – задумалася я. Та й перед очима спливло їх фото з Аліною. Я більше звернула увагу на керівницю, але й він наче також вдало вийшов на знімку. Може від Влада колишнього дійсно нічого не залишилося?

– Привіт, – не гаючи часу, Артур підійшов до мого колишнього друга, – не хочеш взяти участь у соціальному проекті для місцевого притулку?

– Ооокей, – здивовано протягнув Влад, косячись то на мене, то на Артура. Явно не очікував такої пропозиції від свого боса.

Чесно кажучи, я також була неабияк вражена. Влад у минулому нізащо не погодився б на таку авантюру, а тут миттю. Може, то все вплив Артура і йому потрібно було б поговорити з Тадеушем, а не мені?

– От бачиш, навіть переконувати не довелося, – протягнув мій улюблений шеф-кухар сьогоднішній обід, коли ми вже встигли повернутися до його кабінету для щоденного ритуалу – поїдання смакоти.

– Дивись, щоб тобі самому не довелося грати, – посміхнулася я, злегка штурхнувши Артура в плече. І нічого такого, впевнена, йому підійде ця роль.

– Сподіваюся, до цього таки не дійде, бо тоді залишитеся без оператора, – він вдав, що це був удар майстра бойових мистецтв, не менше, і в стилі Джекі Чана потер плече.

– Думаю, я зможу непогано тебе замінити, – витягла телефон й миттю зробила кілька наших знімків. – Бачиш, вони чудові.

– Та до мого рівня тобі ще рости й рости, – лиш відмахнувся Артур.

– Хах, це ти ще мого блогу не бачив, – ляпнула я й тільки потім зрозуміла, що розкрила свою таємничку. Була в мене така манія колись, ще тоді як подорожувала містами через змагання й знімала найкрасивіші місцини. Зрідка мене просили зняти щось для школи чи університету і я радо погоджувалася.

– А чому це я досі про нього не чув? – одразу дістав телефон Артур і почав вишуковувати все, що було пов’язане зі мною.

– Огооо, – вигукнув він і я вже було подумала, що то він таки знайшов моє відео. Чомусь з голови вилетіло, що як мінімум три сторінки пошуковика забито моїми досягненнями на ниві гри в шахи та шашки. – В тебе багато секретиків, виявляється.

– Та немає в мене їх, – відмахнулася, наче від набридливої комахи. – Ти краще скажи, що там з сьогоднішніми зйомками. З притулком вже все домовлено?

– Так. Вони навіть прибудуть трішки раніше, щоб цуценята звикли до місцевості, – а він все не відривався від телефона.

– Може й Влада раніше відправити? Вони так його не боятимуться, – запропонувала я.

– А що, гарна ідея. До речі, ти також поїдь, – не довго думаючи, промовив Артур.

– Я що там забула? – таки заблокувала його телефон, щоб він звернув на мене трішки уваги.

– Як що? А хто весь цей проект створив? Підеш і все проконтролюєш. До речі, можете вже виходити, – з одного боку Артурові слова ніби возвеличували мене над колегами, а з іншого – немов випихали з офісу.

– Як скажете, бос, – зробила реверанс, витанцьовуючи з кабінету.